Невеликий сільський куточок.

В українській невеликій, майже хуторі, розкинулось селище на пагорбі серед моху та журавлини. У селі всього чотири двори, дахи яких від дощів стали сірими, криті дранкою, притулилися під могутніми дубами, через що й назвали село Дубки.

У Дубках жило лише одинадцять душ. Люди тут жили завдяки господарству, полюванню та рибальству. Найзаможнішим в селі був Іван Трохимович. Він був скупий і роботящий чоловік. Йому вже під шістдесят, але сили ще в ньому є. Цієї осені назбирав п’ятнадцять пудів журавлини, звісно, не сам, а з Петром. Це його син. Петро — молодший, йому вісімнадцять. Двоє старших синів живуть у Києві і вже три роки не були вдома. Петро поки що в місто не тягнеться, але й до сільської праці не дуже пристосований. Одного ранку, прийшовши додому, Петро сказав батькові: — Засилайте, батьку, сватів в Озірці. — Куди саме? — похмуро запитав Іван. — До Дем’янових, до їхньої Павлинки. І знаючи сувору вдачу батька, додав: — Якщо не пошлете сватів, піду з нею в місто до братів. Не знайшлось Івану відради від молодшого. Він не дурень, легковажний. І господар з нього ніякий, але ж останній він. Піде в місто, а залишуся я на самоті з господарством. Марфа, стара його, зовсім слабка стала, хвороба її звела. Василь Дем’янов сам собі п’яниця та ледар, а дівчина у нього красуня. Бачив її Іван влітку на косовицях. Висока, статна, руса коса до пояса. Величезні сірі очі. І що ж вона знайшла в Петрі? Так!

Дівчина така будь-яку хату прикрасить, і Марфі давно помічниця потрібна. Довго чи коротко, але на Покрови справили весілля. А ще через місяць у Дубки приїхав представник і забрав Петра в армію. На проводах Павлинка плакала за Петром, як за покійником. З від’їздом Петра життя Павлини в Дубках стало нестерпним. Свекор перестав її пускати. Спочатку, ніби жартуючи, то ущипне, коли йде повз, то спробує обійняти, коли вона доїть корову. А як мила підлогу у світлиці, нахабно заліз їй під спідницю. Вона нічого не могла відповісти, їй було соромно перед свекрухою, яка лежала за ширмою. Якось, коли набирала сіна на сіннику, Іван підкрався до Павлини ззаду, повалив її в сіно і ліз цілувати, дихнувши на неї часниковим перегаром. Колючий, мохнатий бородатий закрив усе її обличчя, не даючи крикнути. Павлина стала задихатися, а свекор копирсався під її спідницею. Як їй вдалося вибратися з-під важкого Івана, вона не пам’ятає, але вибравшись, схопила вила, націлила їх у груди свекра і важко дихаючи прошипіла: «Заколю! Кобель старий! Прости мене, Господи!»

З цього дня свекор перестав чіплятися до Павли, але став обзивати її за кожну дрібницю: то не так вона робить, то це не так. Врешті-решт життя у дівчини стало нестерпним. І плакала Павлина і жалкувала. Ходила в Озірці до матері, скаржилася їй. А що мати? Пожаліла, поплакала і відправила назад. «Терпи», сказала. «Прийде Петро, все налагодиться». Перед поверненням у Дубки Павлина зайшла в сільский магазин, щоб купити сірники і приправи для кухні. Взяла лавровий лист, червоний перець, порошок гірчиці — свекор наказував. З малою охотою пішла в Дубки. Павлина йшла, скриплячи валянками по снігу, і роздумувала над своєю нелегкою долею. Вже третій місяць, як поїхав Петро.

Подобався їй цей веселий, бешкетний хлопець. Хоча в селі були й красивіші хлопці. Але грубі всі, безсоромні, а цей ніжний, грубого слова від нього не почути. Полюбити ж як слід не встигли. А тепер свекор норовить замість сина потішитися. «Не буде цього! Треба відвадити старого зіграча! Але як?» Поглиблена в свої думки, Павла навіть не помітила, як дійшла до Дубків. Свекор зустрів її з бурчанням, що довго ходила і не те купила. Попивши молока, Павла пішла в свою кімнату і замкнула двері на засув. Наступного дня топили баню. Баня стояла далеко від дому, біля маленького ставка. Павлина натягала води, розтопила піч. Потім, коли поралася по господарству, поклала в кишеню фартуха пакетик з червоним перцем. Вирішивши, що цього мало, додала гірчиці. Через деякий час, коли зібралася приби|ратися в бані, натерла полок перцем і гірчицею, щедро насипала адської суміші в тазик з вологим віником. Від запаху перцю і гірчиці в неї защипало в носі. Павла чмихнула і вискочила з лазні. Вискочила вона якраз вчасно, на зустріч уже йшов свекор з вузликом білизни під пахвою. — «Навіщо баню студиш, шмаркачко», — накинувся він на неї. Переступивши з тропи у снег, Павла мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Зачинивши за собою двері, вона притулилася до стіни, серце її було готове вискочити з грудей. «Що буде?» Страшно Павлинці і радісно на душі, що вирішила покарати негідника. «Зараз тобі, старий, буде спекотно». «Ах ти, шмаркачка» — подумав Іван. Напевно, погано провітрила баню? Або головешка в каменці ще тліє». Поковирявши з пічкою кочергою і заливши водою тліючий вугіль, Іван виліз на полок і із задоволенням розтягнувся на ньому. Полок був гарячий і трохи обпалював шкіру. Іван пом’явся спиною і задом, звикаючи до спеки, але спека поступово перейшла в печіння.

Нічого не розуміючи, Іван сів на полок. Пробіг рукою по дошках полока. Нічого не знайшов. Інстинктивно почухав, цією ж рукою, своє «господарство» і тут же майже звалився на підлогу. Відчуття було таке, ніби передом вкусила оса, а ззаду накрили кропивою. Вревнувши від болю, як поранений ведмідь, Іван вскочив, як мати народила, з лазні, і плюхнувся в сніг. Печіння трохи вщухло, але сидіти на снігу стало холодно, і він побіг назад у баню. На підлозі, подавляючи ледве стримуваний сміх, качалася Павла. З кута свого вилізла Марфа і здивовано втупилася на Павлу, від якої зі дня від’їзду Петра, сміху не чула.

Марфа давно помічала, що її чоловік чіпляється до невістки, але захистити її сил не було, а тепер Павлина, взяла так і розказала свекрусі, як покарала старого. Марфа спершу насупила молочні брови — стало жаль чоловіка, але потім зі сміхом і сказала: «Так тому кабелю і потрібно». Увійшовши знову в баню, Іван став міркувати, що ж з ним сталося. Може на полок що потрапило? Зачерпнувши ковш гарячої води, він рясно змив полок і заліз на нього. Наче нічого не обпалювало. Піддавши в каменку, Іван взяв з шайки віник і став ганяти ним по спині і зав’язках, але тут у нього защипало в носі і в очах, тіло знову запалало вогнем, а в залі свербило так, ніби він сів у мурашник.

Зкотившись з полока на підлогу, він повзком доповз до дверей і майже вибивши її, викотився з лазні в знайомий сніг. Додому Іван прийшов мовчки, коли вже стемніло, вечері не захотів, одразу пішов спати, але заснути йому не вдалося. Все тіло палало. Він крутився на скрипучій ліжку, як в’юн на сковороді і едва не вив від болю, ледве стримуючи стони. Коли стало нестерпним, він розчинив вікно, зняв кальсони і виставив палаючу задню на мороз. Стало легше, але Івану здавалося, що від його сяїни можна прикурити цигарку. Слава богу ніч, якби хто побачив цю картину: Іван — відлюдний гордій, що сидить на підвіконні з голою задницею, як ворон на сучку, важко сказати, що б про нього подумали.

По-своєму оцінив що відбувається вірний пес Васка, чиї будка стояла під цим вікном. Пес встав на задні лапи і лизнув хазяїна за…. Від несподіваної ласки в Івана в грудях похолоділо і він, розм’якнувши, грюкнувся на підлогу. Від гуркоту встала Марфа, вийшла з своєї кімнати Павла зі свічкою в руці. Від малюнка, побаченого ними, хочеться і плакати, і сміятися. З голою ягодицею, без свідомості, на підлозі лежав Іван, а в відкрите вікно зазирала руда морда Васки. З цього дня Іван перестав чіплятися до Павли, так нічого і не сказавши їй. А незабаром Павла отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив.

Хоча бабуся Дарина в своєму оповіданні і назвала невістку Павлиною, а я думаю, що це вона про себе. На неї схожий, хоча їй і за вісімдесят, а в очах досі пробігають іскри нечестиві…