Невтомна свекруха в постійних пригодах

Свекруха, яка не знає спокою

Коли моя свекруха, Марія Степанівна, оголосила, що переїжджає до своєї матері, бабусі Ганни, у село, а свій будинок залишає нам з Іваном, я ледь не підстрибнула від радості. Власний дім! Просторий, з садом, верандою, де ми зможемо вирощувати дітей та влаштовувати шашлики по вихідних — це ж мрія! Ми з Іваном вже уявляли, як облаштовуємо кімнати, фарбуємо стіни та запрошуємо друзів на новосілля. Та, як виявилося, Марія Степанівна не збирається спокійно сидіти ні в селі, ні деінде. Вона постійно повертається, перевертає наш дозвілля з ніг на голову, і я вже не знаю, як впоратися з цією напастю. Свекруха, звичайно, жінка енергійна, але її звички та вивідування перетворюють нашу мрію на якийсь нескінченний цирк.

Все почалося півроку тому. Марія Степанівна, якій, до речі, вже за 60, раптом вирішила, що хоче бути ближче до своєї матері, бабусі Ганни, якій, зауважте, 85. «Я муси допомагати мамі, — заявила вона. — А вам, молодим, дім стане в пригоді». Ми з Іваном були в захваті. Будинок великий, міцний, з городом і навіть старою яблунею в саду. Ми одразу почали планувати ремонт, мріяти, як зробимо дитячу для нашого сина і кабінет для Івана. Марія Степанівна зібрала свої речі, залишивши нам половину меблів, і поїхала в село за три години їзди. Я тоді подумала: «Ну, тепер заживемо!» Як же я помилилася.

Через два тижні після переїзду свекруха з’явилася на порозі. «Сумувала за містом!» — оголосила вона, тягнучи за собою велику валізу. Я, наївна, думала, що вона приїхала на вихідні. Та ні, Марія Степанівна залишилася на місяць. І за цей місяць вона переставила всі меблі у вітальні, бо «так краще для енергетики», пересадила мої квіти, заявивши, що я їх «неправильно поливаю», і навіть почала готувати обіди, від яких Іван тепер ховається. Її коронна страва — борщ з такою кількістю часнику, що очі сльозяться ще на підході до кухні. Я намагалася натякнути, що у нас свої звички, та вона лише махнула рукою: «Оленко, ти молода, ще навчишся господарювати!»

Тоді я, чесно, не витримала. «Маріє Степанівно, — кажу, — ми вдячні за будинок, але це тепер наш дім, дайте нам жити по-своєму». А вона у відповідь: «Ой, Оленко, не бурчи, я ж для вас стараюся!» І поїхала назад у село. Я з полегшенням видихнула, думаючи, що це був одноразовий напад. Та не тут-то було.

Відтоді свекруха поверталася знову і знову. Вона приїжджає без попередження, іноді на пару днів, іноді на пару тижнів. І кожного разу це як буря. То вона вирішує, що наш город «запущений», і починає копати грядки, вириваючи мої троянди, бо «вони ні до чого». То задумує генеральне прибирання, викидаючи мої старі журнали, які я, між іншим, колекціонувала. А одного разу вона притягнула старий комод із села, заявивши, що це «родинна реліквія», і поставила його просто посеред нашої вітальні. Іван лише сміється: «Мамо, ти як дизайнер інтер’єрів!» А я вже не сміюся. Я на межі.

Найсмішніше, що в селі в Марії Степанівни, схоже, усе гаразд. Бабуся Ганна, попри вік, цілком бадьора — сама город полить, курей годує, навіть на лавочці з сусідками базікає. Але свекруха каже, що їй там «нудно», і вона «мусить перевіряти, як ми справляємося». Перевіряти! Я вже мовчу про те, як вона мене вчить виховувати сина. «Оленко, ти занадто м’яка, він має допомагати по господарству!» — каже вона, а сама балує його солодощами і дозволяє дивитися мультики аж до півночі. Я вже не знаю, як пояснити, що ми хочемо бути господарями у своєму домі.

Нещодавно я не витримала і поговорила з Іваном. «Іване, — кажу, — твоя мати нас виводить з рівноваги. Може, попросимо її приїжджати рідше?» А він: «Оленко, вона ж хоче бути корисною. Потерпи, звикне до села». Потерпіти? Та я вже на межі! Марія Степанівна недавно заявила, що хоче приїхати на все літо, щоб «допомогти із городом». Я уявила три місяці її «допомоги» і ледь не запанікувала. А вчора вона подзвонила і сказала, що знайшла нам «ідеального собаку» — якогось косматого пса, якого підібрала в селі. «Вам потрібен друг!» — каже. Іван у захваті, а я в жаху. У нас і без того вистачає «друзів» у особі свекрухи.

Я вже думаю, як вирішити цю проблему. Може, запропонувати Марії Степанівні якийсь гурток у місті? Хоч вишивання, хоч танці — щоб вона була чимось зайнята. Чи подарувати їй путівку на море? Бо скоро я почну мріяти про переїзд до іншої країни. Жартую, звичайно, але ситуація справді виходить із-під контролю. Іван обіцяє поговорити з мамою, але я знаю, що він її шкодує. А я шкодую себе і нашу мрію про тихе сімейне гніздо.

Цікаво, в інших теж такі свекруІноді мені здається, що єдиний вихід – це тихо зійти з розуму, щоб ніхто не помітив…