Connect with us

З життя

«Незламна дружба на все часи»

Published

on

**«Андрійко й Сережа — друзі навіки»**

Сережа розбирав робочі питання з колегами у своєму кабінеті, коли на столі завибрирував телефон. Він уже хотів скинути дзвінок, але побачив ім’я шкільного друга.

— Вибачте, — сказав він колегам, взяв телефон і вийшов.

— Слухаю, — обережно відповів він.
У школі в нього був друг Андрій, але минуло стільки років… Сережа й сам не знав, що його номер зберігся, адже стільки разів міняв телефон.

— Се́реже? Невже це ти? Це я, Андрій. Думав, ти вже номер змінив, навіть не сподівався, що додзвонюсь, — радісно пролунав у трубці чоловічий голос.

— Привіт, Андрію. Як справи? — Сережа ще не відійшов від здивування й відповів сухо, автоматично. Але Андрій не помітив.

— Чудово! Я у Києві. Слухай, розумію, робочий день, може, не вчасно дзвоню… Може, зустрінемось? Стільки років не бачились. Коли ще така нагода трапиться.

— Слухай, у мене зараз нарада. Через годину зможу. Кажи, куди під’їхати. Чорт забирай, радий тебе чути, — потеплішим голосом відповів Сережа.

— Я на вокзалі, на Центральному. Стою перед будівлею.

— Знайду. Не йди нікуди, добре? Чекай, — сказав Сережа й повернувся до кабінету.

Він щось говорив, брав участь у обговоренні, але з голови не виходив Андрій. П’ятнадцять років не бачились, ще з тих пір, як виїхав із рідного міста до інституту.

Сережа припаркував авто і пішов до вокзалу. Як завжди, там було повно народу. Він крутив головою, вдивлявся в обличчя.

— Се́реже! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, у якому Сережа не відразу впізнав друга. Вони зупинилися, кілька секунд мовчазно оцінювали один одного, потім стиснули руки і, не домовившись, обнялись.

— Се́реже…
— Андрі́йку…

— Се́реже… Очам не вірю. — Андрій знову обняв друга. — Ти чудово виглядаєш. Бачу, важливою людиною став. Я завжди знав, що ти далеко підеш. Тут шумно. Може, у кафе посидимо?

— Давай, — згодився Сережа. — Я на машині. Недалеко є гарне кафе. Ти справами в Києві?

— Тіщу привіз на операцію. Сустав у неї розвалився, ледь ходить. Квоту довго чекали. Ого?! Це твоя тачка? — Андрій з недовірою подивився на Сережу.
Вони стояли біля потужного позашляховика.

— Моя, залізай, — усміхнувся Сережа, задоволений ефектом.

Під здивовані вигуки Андрія він вирушив у потік машин, звернув у провулок і через п’ять хвилин зупинився. У затишному кафе панувала напівтемрява, незважаючи на день. Людей у залі мало, тихо — на відміну від вокзальної метушні.

— Ну от, тут хоча б говорити можна. Розказуй, як життя. Але вони не встигли сісти, як підійшла офіціантка.

— Мені каву без цукру, а другові… — Сережа подивився на Андрія.

— Мені теж каву, — поспішно сказав той.

— А другові біфштекс з картоплею, каву і торт.

Офіціантка пішла.

— Не дивись так. Тобі ще в електричці їхати. Навряд чи ти снідав.

— Вірно. Ми з тіщею до лікарні три години добирались. Вона ледь ходить… Але я сам заплачу.

Сережа мовчав.

— Не думай, мені допомога не потрібна. Квоту дали, операцію безкоштовно зроблять. Просто… хотів тебе побачити. Набрав номер, думав, давно змінив, а ти відповів, — повторив Андрій.

— Так, зрозумів. Розказуй, як життя. Одружений?

— Одружений. Двоє діточок. Сину одинадцять, а Мар’янці сім, перший клас закінчує. Тесть після смерті залишив мені СТО, тепер там хазяйную. Скажу Олені, що тебе бачив, не повірить.

— Якій Олені? — Сережа здивовано підняв брови. — Стривай, ти одружений на Олені?

— Пам’ятаєш її? Так, на ній. — Андрій розплывся в усмішці. — Вона в школі за тобою бігала. Світу не бачила. Пам’ятаєш, як ми від неї тікали після уроків? А вона мені подобалась ще тоді. Не знав? Коли ти виїхав, вона дуже переживала. Хотіла за тобою в Київ махнути. Мати не пустила. А потім ми почали зустрічатись. Отак. Хоча б тут я тебе обігнав. Ну а ти? Бачу, одружений. — Він кивнув на обручку на руці Сережі.

— Одружений, — підтвердив той. — Але дітей поки немає.

— Зрозуміло. А працюєш де?

— В одній компанії. Керую відділом продажів.

— Ну ти даєш. В Києві живеш, машина крута… Ти краще за всіх наших влаштувався, — схвально сказав Андрій.

Сережа стримано усміхнувся.

— А пам’ятаєш, як на рибалку ходили? Як з дому втекли на «Північний полюс»? Ой і дісталось нам від батьків. Я кілька днів сидіти не міг…

— А як сарай мало не спалили на дачі? — перебив його Сережа.

— Так, от життя було. — Очі Андрія захмарилися. — Я завжди знав, що ти далеко підеш.

— Не заздри, — сказав Сережа.

— Та я й не заздрю, хіба трішки. Ні, я не скаржусь. ВВони зустрілися знов через рік — вже у рідному містечку, де стара шкільна лавочка все ще зберігала їхній вирізаний ножиком напис, а діти Андрія гучно сміялися під дощем із зграєю безтурботних вуличних котів.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + чотирнадцять =

Також цікаво:

З життя19 хвилин ago

Stepfather

**Stepfather** Because youve got no business hanging around a young girl like that! snapped James. Excuse me? Youve completely messed...

З життя22 хвилини ago

Returned Home—No Husband, No Trace of Him or His Belongings in Sight

She came home to find no husband and none of his belongings. “Whats with that look?” Zoe smirked. “Stan just...

З життя8 години ago

Back Home—No Husband, No Trace of Him Left

**Diary Entry** I came home to find neither my husband nor any of his things. Why are you looking at...

З життя8 години ago

Revenge for My Mother

**A Lesson in Control** *Diary Entry* The call came late at night, the voice on the other end distorted and...

З життя10 години ago

Avenged My Mother: A Tale of Justice and Retribution

**A Revenge for Mum** “Your daughter is with us. Bring £100,000, and she stays alive. I’ll send the meeting point...

З життя11 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“Of course, everyone remembers perfectly well” “I dont remember because it never happened!” Peter Redford said seriously, looking at her...

З життя12 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“I dont remember because it never happened!” said Redford, looking at her with his earnest, grandfatherly eyes. The conversation died...

З життя13 години ago

Shut Up!” He Snarled, Hurling the Suitcase to the Floor. “I’m Leaving You and This Dump You Call a Life.

“Shut it,” the husband snapped, tossing his suitcase onto the floor. “I’m leaving you and this dump you call a...