Незмінне свято без страв: гостей завжди багато, а їжі – катма.

У їхній хаті часто були гості. Гості були майже завжди.
– Усі п’ють і п’ють, пляшок повно, а їжі зовсім нема. Хоч би шматок хліба знайти, та на столі лише недопалки й порожня консервна банка, – Льоня ще раз уважно оглянув стіл, але нічого їстівного не знайшов.
– Ну, мамо, я пішов, – сказав хлопець і повільно почав натягувати свої порвані черевики.
Він ще сподівався, що мати його зупинить і скаже:
– Куди ж ти, сину, не поївши, та й на вулиці ж холодно. Сиди вдома. Зараз кашу зварю, а гостей прожену, й підлоги помию.
Він завжди чекав від матері ласкаве слово, та вона не любила говорити ніжне. Слова в неї були як колючки, від яких Льоні хотілося згорнутися та сховатися.
Цього разу він вирішив піти назавжди. Льоні було шість років, і він вважав себе дорослим. Спочатку потрібно здобути гроші й купити булочку, може навіть дві… Його живіт бурчав і вимагав їжі.
Як здобути гроші Льоня не знав, але проходячи повз торгові кіоски, побачив пляшку, що визирала зі снігу. Він згадав, що пляшки можна здавати й тоді будуть гроші. Хлопчик поклав пляшку в кишеню, потім знайшов пом’ятий пакет біля зупинки. Ще півдня збирав пляшки.
Пляшок було вже багато, вони весело дзвеніли в пакеті. Льоня вже уявляв, як купить м’яку духмяну булочку з маком чи родзинками, а може навіть з глазур’ю, але потім подумав, що на булочку з глазур’ю пляшок може не вистачити, і вирішив шукати далі.
Він забрів на вокзал. На платформі пригородніх поїздів, де в очікуванні електричок чоловіки п’ють пиво, Льоня поставив важкий пакет поруч із кіоском, а сам побіг по щойно залишену пляшку. Поки бігав, якийсь брудний і злий чоловік забрав його пляшки. Льоня попросив повернути пакет, але злий чоловік подивився на нього так грізно, що хлопчикові довелося повернутися й піти.
Мрія про булочку зникла, як міраж.
– Збирати пляшки непросто, – подумав Льоня, й знову побрів засніженими вулицями.
Сніг був мокрий і липкий. Ноги в хлопця промокли й замерзли. Стало зовсім темно. Він не пам’ятав, як опинився в якомусь під’їзді, впав на сходинковому майданчику, підкотився ближче до батареї й занурився в гарячий сон.
Прокинувшись, він подумав, що все ще спить, бо було тепло, спокійно й затишно, а ще пахло чимось смачним, смачним!
У кімнату, де він спав, зайшла жінка. Вона була красива й дивилася на нього ласкаво.
– Ну що, хлопчику, – запитала вона, – обігрівся? Виспався? Давай снідати. Йду вночі, а ти, як кошеня, у під’їзді спиш. Взяла й принесла додому. –
– Це тепер мій дім? – не вірячи в своє щастя, запитав Льоня.
– Якщо в тебе немає дому, то буде твій, – відповіла жінка.
Далі все було як у казці. Незнайома тітка годувала його, дбала, купувала новий одяг. Поступово Льоня розповів їй все про своє життя з матір’ю.
У доброї тітки було казкове ім’я, Лілія. Насправді воно було звичайним, але Льоня, проживши небагато, почув його вперше. Він вирішив, що лише в доброї феї може бути таке чарівне й красиве ім’я.
– А хочеш, я стану твоєю мамою? – якось запитала вона, обійнявши його та міцно притиснувши до себе, як це роблять справжні, люблячі матері.
Він, звісно, хотів, та…
Щасливе життя закінчилося несподівано швидко. Через тиждень за ним прийшла мама.
Мати була майже твереза і сильно кричала на жінку, яка його прихистила, – Мене ще не позбавили материнства, і в мене всі права на сина.
Коли вона вела Льоню, зі снігу падали сніжинки, і йому здавалося, що дім, де залишалася така гарна тітка, був схожий на білий замок, вкритий чарівними сніжинками.
Далі життя стало зовсім поганим. Мати пила. Льоня тікав із дому. Він ночував на вокзалах, збирав пляшки, купував хліб. Ні з ким не знайомився, у нікого нічого не просив.
З часом його маму все-таки позбавили материнства, а його визначили в дитячий будинок.
Найбільш сумним для нього було те, що він ніяк не міг згадати, де знаходиться той дім, схожий на білий замок, у якому живе добра жінка з казковим ім’ям.
Минуло три роки.
Льоня жив у дитячому будинку. Він був замкнутим і не дуже товариським хлопцем. Його улюбленою справою було усамітнитися і малювати. Причому, він завжди малював одну і ту ж картинку – білий дім і сніжинки, що падають з неба.
Одного дня в дитячий будинок приїхала журналістка. Вихователька водила її всіма кімнатами й знайомила з дітьми. Вони підійшли до Льоні.
– Льоня – гарний, цікавий хлопчик, але у нього проблеми з адаптацією в дитячому колективі. Проблеми, хоча він у нас уже три роки. Ми працюємо над тим, щоб влаштувати хлопця в сім’ю, – пояснила вона журналістці.
– Давай знайомитися, мене звуть Лілія, – запропонувала журналістка Льоні.
Хлопчик жваво заговорив! Заговорив зовсім несподівано для всіх! Замкнутий і мовчазний хлопчик з насолодою розповідав їй про іншу добру тітку Лілію. Здавалося, що його душа відтаює з кожним новим реченням. Очі в хлопчика блищали, на щоках проступив рум’янець. Вихователька з подивом спостерігала за його перетворенням.
Ім’я Лілія виявилося золотим ключиком до серця хлопчика.
Журналістка Лілія не змогла стриматися й розплакалася, слухаючи історію Льониного життя. Вона пообіцяла йому надрукувати про нього в місцевій газеті і, можливо, та добра тітка прочитає газету й дізнається, що він чекає на зустріч з нею.
Вона стримала свою обіцянку. І сталося диво.
Та жінка не виписувала газету, але в неї був день народження, і колеги на роботі подарували їй квіти, а оскільки на вулиці була зима, квіти загорнули ще й у газету.
Вдома, розгортаючи квіти, вона звернула увагу на заголовок невеличкої статті: “Добра жінка Лілія, вас шукає хлопчик Льоня. Відгукніться!”
Вона прочитала статтю й зрозуміла, що на неї чекає той самий хлопчик, якого вона колись принесла зі сходинкового майданчика і хотіла усиновити.
Льоня одразу впізнав її. Він кинувся до неї. Вони обнялися. Плакали всі: і Льоня, і Лілія, і вихователі, присутні на зустрічі.
– Я так чекав на тебе, – сказав хлопчик.
Його з трудом вдалося вмовити відпустити тітку Лілію додому. Вона не може забрати його одразу, попереду процедура усиновлення, але вона пообіцяла кожного дня відвідувати його.
P.S.: А далі у Льоні почалося нормальне та щасливе життя.
Зараз йому вже 26 років. Він закінчив технічний інститут. Збирається одружитися на гарній дівчині. Веселий, товариський хлопець, він дуже любить свою маму Лілію, якій зобов’язаний усім.
Потім, вже коли він став дорослим, вона йому розповіла, що чоловік пішов від неї через її бездітність. Вона почувалася нещасною та нікому не потрібною. Саме в цей момент знайшла його на сходах і відігріла своєю любов’ю.
Після того, як його забрала мати, Лілія з жалем думала: – Значить, не судилося.
І була безмежно щаслива, коли знову знайшла його в дитячому будинку.
Леонід спробував дізнатися долю своєї справжньої матері. Він з’ясував, що квартиру в місті вони знімали. Мати багато років назад поїхала в невідомому напрямку з чоловіком, який звільнився з ув’язнення. Далі шукати він не став. Навіщо?