Незнайомець, але найближчий

**Чужий, але рідний**

— Маріє Іванівно, та ви що?! Так не можна! — Михайло Степанович аж здригнувся від здивування. — Я ж вам не рідня!

— А хто рідня?! — жінка різко підвелася, стиснувши в руці зім’яту виписку з лікарні. — Син, що з Києва дзвонить раз на рік? Або онука, яка й забула, що у неї бабуся є! А ти вже третій рік кожного дня питаєш, як справи, ліки носиш, коли в мене грошей не вистачає!

Михайло Степанович ніяково переступав у передпокої. Високий, сутулий чоловік за шістдесят, з сивою щетиною і добрими, втомленими очима. Зайшов, як завжди, запитати, чи треба щось купити, і от таке…

— Та ж квартиру на мене переписувати — це ж… Що люди скажуть? Що думатимуть сусіди? — нервово крутив у руках поношену кепку.

— А мені байдуже, що вони там думають! — Марія Іванівна пройшла у кімнату, сіла у своє улюблене крісло біля вікна. — Сідай, чого стоїш, мов стовп.

Михайло Степанович несміливо присів на край дивана. За вікном моросив осінній дощ, краплі котилися по шибці, і від цього в кімнаті було особливо затишно. На підвіконні цвіли фіалки — їх Михайло Степанович приніс навесні, казав, що в нього вдома вони не приживаються, а тут, може, порадують господиню.

— Слухай уважно, — Марія Іванівна склала руки на колінах. — Вчора була у лікаря. Серце слабке, тиск скаче. Каже, у будь-яку мить може статися… Ну, ти розумієш.

— Не кажіть такого! — злякався Михайло. — Ви ще поживете, я допомагатиму, як і раніше. Ліки є нові, добрі…

— Мішенько, — тихо покликала його жінка, і він здригнувся. Вона рідко називала його так, зазвичай — офіційно. — Ти ж розумієш, про що я? Мені страшно помирати самій. Дуже страшно. А з тобою — не так.

Познайомились вони три роки тому в черзі до поліклініки. Марія Іванівна стояла з направленням до кардіолога, трималася за груди, важко дихала. А він сидів поруч, чекав прийому до уролога. Побачив, що жінці погано, підвівся, запропонував води зі своєї пляшечки.

— Дякую, сину, — прошепотіла тоді Марія Іванівна. — Добрий ти чоловік.

Потім виявилося, що живуть у сусідніх будинках. Михайло почав заходити, питати про здоров’я. Спочатку раз на тиждень, потім частіше. Вона готувала йому обід, він лагодив у квартирі те, що зламалося. Так і звикли один до одного.

У Михайла була своя історія. Дружина померла п’ять років тому від раку, дітей не було. Залишився зовсім сам у порожній хаті, де кожна річ нагадувала про минуле. Працював слюсарем на заводі, отримував невелику пенсію, жив тихо й непомітно.

А в Марії Іванівни син Олег поїхав до Києва ще після інституту, влаштувався там програмістом, одружився, завів дітей. Спочатку приїжджав на свята, потім все рідше. Дзвонив на День народження та Новий рік, десь поспіхом запитував про здоров’я, обіцяв приїхати — та так і не приїжджав.

— Занятий дуже, — виправдовувала сина перед сусідками Марія Іванівна. — Робота у нього важка. Та й діти малі, дружина слабка…

Насправді ж син просто забув про матір. Не зі злости, не навмисно — просто життя закрутило, справи навалилися, і вона опинилася десь на узбіччі його світу. Є вона там, у своєму містечку, живе собі. Ну і добре.

Онучка Соломія іноді надсилала фотки у месМихайло Степанович мовчки узяв її руку, і вони довго сиділи так, слухаючи, як за вікном затихає дощ, наче сама доля дарувала їм цю мить спокою серед бурі життя.