Нічний дзвінок змінив усе: голос доньки у слухавці.

Пізно ввечері задзвонив телефон. Я підняла слухавку й почула голос доньки.
– Мамо, це я — Оксана. В мене проблема! Чоловік вигнав мене. Завтра вранці я приїду до вас з татом і залишуся жити вдома.
– Послухай, Оксано, у тебе більше немає батьків і немає рідного дому.
– Що? – перебила мене донька, – Що ти сказала? Як це немає дому? Я ж ваша єдина донька. Я маю право на цю квартиру! – з плачем кричала в трубку Оксана.
– Отак, – спокійно відповіла я, – Немає в тебе квартири. Ми подарували квартиру Лізі, тепер вона тут господиня, а ми тебе з татом знати не хочемо. Ти нам не донька. Більше не дзвони сюди! Ти втратила все! – твердо завершила я нашу розмову. Після того, що Оксана зробила, я мала повне право сказати їй це.
Стоячи біля вікна, я раптом подумала, що наша історія також почалася з телефонного дзвінка.
Цей нещасний дзвінок надійшов рано вранці. Я підскочила з ліжка й кинулася до стаціонарного телефону.
– Я слухаю!
На іншому кінці пролунали придавлені ридання.
– Алло, алло, я вас слухаю. Хто це?
– Маша, це я, Ніна.
– Нінка, що ти мене лякаєш. Ти бачила, котра година?
– Так, бачила. Маша, сьогодні я лягаю до лікарні, у мене буде операція, і я боюся за доньку. Дуже прошу, тебе і Колю, не кидайте Лізу, вона ще дуже маленька. Не віддавайте її до дитячого будинку.
Моя сестра Ганна завжди була людиною ексцентричною, з багатою уявою й оригінальними вчинками. Але сьогодні це перейшло всі межі.
Я нервово крутила слухавку, розуміючи, що сталося щось серйозне, чого я ще не могла усвідомити. Було страшно.
– Ніно, чому не повідомила раніше, чому зараз? Що з тобою? Куди тебе кладуть?
Ганна хворіла кілька років, але не надавала цьому великого значення. Останній місяць біль посилився, вона дуже схудла і виснажилася. Діагноз був невтішний.
Терміново потрібна операція. Жінка ніяк не могла наважитися сказати про це сестрі. Та й так її постійно виручала, забезпечувала грошима і була їй за матір. А тут вона знову навішує їй на шию свої проблеми і малолітню доньку.
– Маша, результат операції не гарантують, прошу, не кидайте Лізу.
Ми вже через годину були в лікарні, операція ще не почалася, але побачити Ганну ми вже не могли. У коридорі сиділа маленька Ліза, згорнувшись у клубочок. Я підійшла й обійняла її.
– Мамі буде боляче? – зі сльозами на очах запитала дівчинка.
– Ні, мама нічого не відчуватиме, вона буде спати.
Через чотири години вийшов лікар і повідомив, що моя молодша сестра померла.
Ми забрали Лізу і поїхали додому. Я зайшла в кімнату доньки та попередила, що у Лізи померла матір, і дівчинка тепер житиме з нею в одній кімнаті. Оксана злісно поглянула на мене й промовчала.
Через десять днів вона викинула речі Лізи зі своєї кімнати і заборонила їй туди приходити.
Розмова з донькою була важкою, вона наполягала на своєму й заявила, що кожного разу викидатиме Лізині речі, якщо ту поселять у неї.
Щоб не розпочинати війну, ми віддали племінниці свою кімнату, а самі перейшли жити до вітальні.
Ліза була сиротою. Від Ганни ми так і не дізналися, хто батько дівчинки. Тепер її доля залежала тільки від нас. Тому ми ніколи не робили різниці між Оксаною та Лізою. Вони обидві були для нас доньками.
Минув час. Оксана закінчила інститут і одружилася. Її чоловік був забезпеченою людиною і старший за Оксану. Ні те, ні інше її не турбувало. Вона швидко зібрала речі й переїхала жити до Віталія.
Через місяць повідомила про весілля.
– Мамо, тільки дуже прошу, щоб ця ваша улюблениця Ліза на весілля не приїжджала. Не хочу її бачити.
– Оксано, так не можна, Ліза все одно твоя сестра, не запросити її — значить образити нас.
– Її на моєму весіллі не буде! – категорично заявила Оксана.
– У такому разі ми з татом теж не приїдемо.
– От і прекрасно! Домовилися.
Я розплакалася, але потім зібралася з думками і повідомила про своє рішення поїхати до Криму в якийсь будинок відпочинку.
– А як же весілля Оксани? – здивовано запитав чоловік.
– Ніяк, нас туди не запросили.
– Ліза, допоможи мені знайти будинок відпочинку.
– Ми їдемо відпочивати? – запитала Ліза.
– Так, дівчинко моя, ми можемо собі це дозволити.
– Ура! – радісно закричала племінниця, кружляючи по кімнаті.
Ми залишилися втрьох. Ліза закінчувала школу і мала вступати до інституту. Зробила це блискуче й стала студенткою Архітектурного інституту. Її матір Ганна була прекрасною художницею й доволі відомою в своїх колах. Ліза пішла її шляхом.
– Або слідами свого батька, – говорив мій чоловік Микола, підозрюючи одну відому в місті особистість у тому, що він і є батько Лізи.
Я на це не звертала уваги. Ліза була нашою дочкою.
Через рік ми відзначали повноліття Лізи, і саме в цей день моєму чоловіку стало зле. Він сильно зблід і втратив свідомість. Викликали швидку допомогу, і Миколу відвезли до лікарні.
Лікар повідомив нам, що становище важке. Мій чоловік був хворий, і тільки один препарат здатен йому допомогти. Лікарі можуть замовити цей препарат, і його доставлять протягом трьох днів. Лише проблема у тому, що цей препарат коштує величезну суму. Ми були у відчаї.
Подзвонила Оксані, знаючи, що її чоловік забезпечений і цілком може нам позичити гроші.
Слухавку підняла Оксана. Я розповіла їй про нашу біду.
– Оксано, здрастуй, рідна. Я дзвоню тобі, тому що твій тато хворий і дуже потребує одного імпортного препарату, вартість якого навіть важко вимовити. Я хотіла б позичити у тебе цю суму.
Довга пауза Оксани мене занепокоїла. Як тільки я хотіла повторити своє питання, вона відповіла.
– Добре, мамо, я поговорю з Віталіком і вам передзвоню.
Дзвінка довелося чекати довго. Оксана перетелефонувала лише через годину.
– Мамо, розумієш, тут така справа. Загалом пупсик вирішив мені купити круту тачку, машина супер, він давно мені її обіцяв. І я не можу зневажити умовою, яку він поставив. Або він купує мені машину, або ми віддаємо гроші вам.
– Оксанко, донечко, ми вам гроші віддамо, ти не хвилюйся.
– Мамо, не кажи дурниць, ну, коли ви їх віддасте? Поступово, як краплі з чайника чи що? Тобто цю машину мені не бачити, як своїх вух.
– Ти чуєш, що говориш, Оксано? Твій тато може померти. Він потребує твоєї допомоги.
– Я нічим не можу допомогти. Візьміть кредит у кінці кінців.
Слухавка випала з моїх рук. А сама я була готова впасти до нестями.
– Тітка Маша, що з тобою?
Дівчина підскочила до мене й підтримала, щоб я не впала. Я плакала навзрид.
– Послухайте мене, тітко Машо, давайте продамо мамину квартиру. Я все одно не зможу в ній жити, там навіть п’ять хвилин важко перебувати. Не відмовляйтеся, головне, щоб дядько Коля був живий. Ми виставимо її нижче ринкової вартості, і ви зможете отримати завдаток, який і передасте лікарям.
– Дівчинко моя, ми не маємо права так чинити, адже це твоя квартира. Що б сказала твоя мама, знаючи, що я скористалася твоєю добротою.
– Тітка Маша, ти ж наче розумна жінка. Хіба зараз час обговорювати, що б сказала моя мама? Дядько Коля в небезпеці, його життя під загрозою. Ось що головне. І зараз треба приймати рішення швидко й мудро, – схвильовано говорила Ліза.
Я обійняла племінницю й не знала, як її дякувати. Так, я розуміла, що це єдиний шанс врятувати Миколу.
Ми виставили квартиру на продаж у той самий день, і її швидко купили за досить пристойну суму.
Покупець дав завдаток, і ми оперативно оплатили необхідні ліки.
Їх доставили через два дні. Ліки допомогли. Наша Ліза врятувала Миколая. Буквально через місяць Микола повністю поправився. Нашому щастю не було меж.
Після того, як Микола одужав, ми ухвалили рішення переписати квартиру на Лізу. Пішли до нотаріуса, і той переоформив документи на племінницю. Дівчина була нам дуже вдячна. Решту грошей поклали на депозит.
Ми жили разом, радіючи життю, коли задзвонив ночі телефон.
Це дзвонила Оксана, щоб повідомити нам, що вона повертається додому. Віталій покинув її і вигнав з дому.
Я відповіла відмовою.
– У нас є лише одна донька — Ліза. – відповіла я їй і поклала слухавку.
Через кілька років Єлизавета вийшла заміж. Стас був фермером. У нього був великий будинок у селі. Його господарство було успішним й приносило значний прибуток. Він задумував відкрити ще консервний завод.
Донька запрошувала нас переїхати до неї жити, але ми вирішили, що краще буде, якщо ми просто навідуватимемо їх кілька разів на тиждень.
Нас завжди чекала наша затишна та охайна кімната. Микола і Стас подружилися. Часто ходили на риболовлю. Микола чим міг допомагав йому в облаштуванні господарства. Ліза зробила проект маленького консервного заводу. Усі ми жили душа в душу, великою дружною родиною, хоч і не завжди разом. Оксану згадували лише в день її весілля, саме в цей день ми з Миколою їздили до Криму в Будинок відпочинку, саме той, у якому ми відпочивали багато років тому. Путівки нам купувала Ліза. Іноді вона супроводжувала нас.
Я кожного разу в цей день думала про те, як я могла виховати доньку-егоїстку, що ставила наші життя нижче за елітний автомобіль. І Ліза, сирота, яка так рано втратила матір, цінувала нас понад усе. Готова віддати все, що у неї є заради нашого щастя.