Ніколи не забути тебе!

Я ніколи тебе не забуду

Марія Іванівна йшла додому в розстібнутому драповому пальті, з потертим портфелем у руці, де лежали зошити її учнів. Весь вечір перевірятиме твори.

Щойно на деревах набрякли бруньки, а сьогодні вже пробиваються молоденькі листочки. Природа прокидалася від яскравого теплого сонця. Трохи ще – і все навколо заквітне.

Прохожі вітали Марію Іванівну з повагою. Вона відповідала, стримано усміхаючись. Майже всім у цьому містечку вона колись викладала українську мову та літературу, а тепер вчилися їхні діти.

Вона була стрункою, наче дівчина, невисокого зросту – здалеку можна було прийняти за юну. І обличчя гарне. Та за кого тут виходити заміж? Так і жила сама у невеличкому дерев’яному будиночку на вузенькій вуличці. Їй його дали як службове житло, коли вона двадцять п’ять років тому приїхала сюди з великого міста.

Саме містечко теж було крихітне, більше схоже на селище чи велике село. Молодим фахівцям тепер дають квартири у цегляних триповерхівках. Та не дуже-то вони сюди їдуть, мріють про Київ чи Львів.

Але Марія Іванівна звикла до свого дому і не наважувалася з ним розлучатися. У вільний час любила копатися у городі. Коли приїхала, нічого не вміла, а тепер і пічку топить, і грядки полоти, і капусту квасить, варення-соління закручує. Життя всьому навчило.

Життя…
Тоді теж була весна. Під вікном гуртожитка сиділи двоє хлопців і щось писали. Вона б і не звернула уваги, якби вони не почали сперечатися, як правильно писати якесь слово. Обоє помилялися. Їй набридло слухати суперечку, вона визирнула у вікно й сказала, як треба.

Один із хлопців не знітився і попросив перевірити всю пояснювальну. Марія вийшла, виправила помилки.

— Дякую. Нам пощастило зустріти вас. А як вас звати?

— Марійка.

— А я Василь. Ви майбутня вчителька? Ми тут поряд працюємо.

— Краще сказати – вчитель, або педагог, — виправила вона.

Василь їй сподобався. Нагадував ведмедя. Поряд із ним їй було спокійно та надійно. Коли він запропонував одружитися, вона не вагалася.

Його матір Марійка не сподобалася.

— Що ти з нею робитимеш? Книжки читати? Вона ж, мабуть, і варити не вміє. Ох, намучаєшся. Вибрав би когось простішого, — бурчала свекруха, коли дівчина пішла.

Мати була недалеко від правди. Марійка вміла тільки макарони варити та яєчню смажити. Та й те встигала зіпсувати. Поставить каструлю, а сама сяде з книжкою. Зачитається – поки не займеться, не згадає.

Зрозуміла мати, що з такою господинею син з голоду вмре, а вона позбуваХоча минули роки, але кожен раз, проходячи повз свій колишній будинок, Марія Іванівна ніжно торкалася калітки, наче вітаючись із самим Василем, і в її серці знову відчувався той самий спокій, що колись дав їй цей міцний, добрий чоловік.