Новий мешканець переїжджає у квартиру № 23: троє чоловіків переносять скромні речі.

У квартиру № 23 заселявся новий мешканець, троє чоловіків заносили прості речі. Досвідчена Лариса Матвіївна відразу визначила, хто з них вантажник, а хто господар. До господаря й підійшла.
– Вітаю, я голова домового комітету, – представилася вона. – Майже як управдом. Ви до нас надовго чи ні?
– Як вийде, – сказав чоловік. – Поки взяв житло в оренду, але мрію згодом викупити. Маю честь представитися: Євгеній Ілліч Куданець.
Лариса помітила, що серед речей Євгенія немає нічого дитячого чи жіночого. Значить, чоловік без сім’ї. Це викликає підозру. З тишею і порядком у самотніх завжди погано. Шум, гулянки, жінки…
– Звуть мене Лариса Матвіївна, – сказала вона. – Прізвище моє – Шалай, але не сподівайтеся. У мене не погуляєш. Ви п’єте?
– Так! – сказав чоловік. – Як ломовий візник!
– Курите?
– Так!
– По ночах скандалите?
– Обов’язково!
– Непристойних жінок у дім водите?
– Звичайно! Як без них?
– Просто камінь з душі зняли, – сказала Лариса Шалай. – Нарешті нормальний мешканець з’явився.
Вантажники засміялися, Євгеній теж.
– Будуть питання – звертайтеся, – додала Лариса. – Я живу на два поверхи вище. І врахуйте, що в нас передовий будинок. Квіти, суботники, прибирання… не відпочинете! Я буду залучати вас до громадської роботи!
Всупереч побоюванням, Євгеній Ілліч виявився цілком спокійним мешканцем. Він десь працював позмінно, вихідні зазвичай проводив удома. Підозрілих гостей не водив, музику на повну потужність не вмикав, у стіни перфоратором не шарудів.
Бачачи, що Куданець – серйозний чоловік, Лариса трохи розсміливилася. Увечері вона з гуртом таких же тіток-активісток носилася по корпусу, вирішуючи безліч нагальних побутових питань. І якщо домовому активу терміново потрібна була чоловіча сила, управдом Шалай, пробігаючи повз, без зайвих слів стукала у двері номер 23.
– Євгенію Іллічу, відгукніться! Мені вас треба!
– А мені вас треба! – відповідав в тон їй Куданець.
Зайнята громадським навантаженням, Лариса навіть не помічала двозначності такого вітання. За плечима в неї було два розлучення, вдома зростали двоє дітей, особисте життя давно було занедбане. Вся жіноча енергія та весь вільний час йшли на управління будинком.
– Євгенію Іллічу, мені вас треба!
– А мені вас, Ларисо Матвіївно!
– Ви випадково не розбираєтеся в електриці? Щиток на сходах дивно гуде!
– Випадково розбираюся. Зараз візьму прилад.
– Євгенію Іллічу, мені вас треба!
– А мені вас!
– Рятуйте! На дашок під’їзду хтось кошеня закинув.
– Зараз візьму драбину, допомога вже близько.
– Євгенію Іллічу, мені вас треба… Євгенію Іллічу…

А потім до Куданця почала приходити жінка. Лариса Матвіївна запримітила її як мінімум двічі. Вона піднімалася в квартиру номер 23, Євгеній відкривав двері та впускав її. Управдом Шалай особисто бачила це з верхнього майданчика.
Казалось би, що тут дивного? Незнайомка приходила з легким серцем, на високих підборах, у короткій сукні, вся така, дуже класно нафарбована… і тому вона категорично не сподобалася Ларисі. Хоч вбий – не сподобалася!
На столі чекали купи паперів із планами громадської діяльності, кошторисами, афішами, квитанціями та проектами по розвитку будинку. Завжди Лариса Матвіївна возилася в них із задоволенням, але… цього вечора вони раптом здалися їй непотрібними.
Сусід Євгеній Куданець завів собі нафарбовану дівчину в міні-спідниці. І це якось нечесно. Неправильно це. Чому? Чорт його знає.
Лариса стояла перед дзеркалом і розглядала свої сорок два роки.
– Що він у цій заразі знайшов? – несподівано спитала вона себе. – Мене штукатуркою не обдуриш, я птаха битий. Та вона мене від сили на три роки молодша. Або й менше!
Лариса опустила очі на свої ноги, втягнула животик, повернулася так і інакше.
– Міні-спідниця, каблучок? Ех, бачили ми таких… молодих! Я теж можу дозволити собі міні! Ось візьму і одягну просто зараз! Просто так, щоб знали!

Кому це має бути відомо, Лариса не уточнила, але з квартири вийшла у сукні з відкритими колінами, зачесана і підфарбована. У руці у неї за звичкою були важливі папки та будинкові папери.
Ту чкаючи підборами, Лариса спустилася по сходах. Стукати до Євгена вона не збиралася, навіщо відволікати людину від приємної незнайомки. Але Куданець сам відкрив двері – він виносив сміття.
– Ларисо Матвіївно? – здивувався він. – Добрий вечір. Яка ви сьогодні чарівна! Ви до мене?
– Ні, Євгенію Іллічу, – байдуже кинула управдом Шалай. – У вас вечірка та гості, не хочу турбувати по дрібницях.
– Гості? – перепитав Куданець. – Ви про мою колишню дружину? Вона вже пішла. Їй треба було підписати папери щодо відсутності майнових претензій і правил відвідування дитини.

«Колишня? Слава Богу!» – подумала Лариса Матвіївна.

Або вона сказала це вголос? Вона прихилилася до перил і чомусь одразу забула, куди йшла зі своїми паперами, нарядна і в красивій сукні.
– Ви чудова жінка, Ларисо, – сказав Куданець, дивлячись на її наряд. – Вас квітами треба зустрічати, а я тут зі сміттям шастаю.
– Смішно виглядаю, так? – спитала Лариса. – Ні вдень, ні вночі від мене спокою немає, зовсім на канцелярську мишу перетворилася.
– Не беріться до голови, – сказав Євгеній. – Мені вас треба.
– А мені вас, – сказала Лариса.