Новий мешканець заселяється у квартиру № 23: троє чоловіків заносять речі.

У квартиру № 23 заселявся новий мешканець, троє чоловіків знесли небагато речей. Досвідчена Лариса Матвіївна одразу визначила, хто з них вантажник, а хто господар. До господаря вона і підійшла.
– Ласкаво просимо, я тут місцевий домком, – представилася вона. – Майже голова ОСББ. Ви до нас надовго чи ні?
– Як вийде, – відповів чоловік. – Поки що взяв квартиру в оренду, але мрію пізніше її викупити. Дозвольте представитися: Євген Ілліч Ковальчук.
Лариса зауважила, що серед речей Євгена немає нічого дитячого і жіночого. Значить, чоловік без родини. Це насторожує. У одинаків тиша і порядок зазвичай не на висоті. Шум, гулянки, жінки…
– Мене звуть Лариса Матвіївна, – сказала вона. – Прізвище моє – Соколова, але не плекайте ілюзій. У мене не пошалиш. Ви п’єте?
– Так! – відповів чоловік. – Як портовий вантажник!
– Курите?
– Так!
– Вночі скандалите?
– Обов’язково!
– Непристойних жінок у дім водите?
– Звісно! Як без них?
– Просто камінь з душі зняли, – сказала Лариса Соколова. – Нарешті нормальний мешканець.
Вантажники засміялися, Євген також.
– Будуть питання – звертайтесь, – додала Лариса. – Я живу двома поверхами вище. І пам’ятайте, що у нас будинок передовий. Квіти, суботники, прибирання… не даси дарма часу. Я долучатиму вас до громадських робіт!
На подив, Євген Ілліч виявився цілком спокійним мешканцем. Десь працював позмінно, вихідні частіше проводив вдома. Підозрілих гостей не приводив, музику на повну потужність не вмикав, у стіни перфоратором не стукав.
Бачачи, що Ковальчук – чоловік серйозний, Лариса трохи розв’язалася. Увечері вона з групою таких же жінок-активісток бігала по будинку, вирішуючи безліч необхідних справ. І якщо актив дому терміново потребував чоловічої сили, Соколова, пробігаючи повз, без зайвих питань стукала у двері під номером 23.
– Євген Ілліч, відгукніться! Мені вас треба!
– А мені вас! – відгукувався у тому ж тоні Ковальчук.
Зайнята громадською роботою, Лариса навіть не помічала двозначності такого привітання. Переживши два розлучення, вдома виховувала двох дітей, особисте життя давно було забуте в дебри життєвих справ. Уся жіноча енергія і весь вільний час йшли на керування домом.
– Євген Ілліч, мені вас треба!
– А мені вас, Лариса Матвіївна!
– В електриці випадково не розбираєтеся? Щиток на сходах дивно гуде!
– Випадково розбираюся. Зараз візьму інструменти.
– Євген Ілліч, мені вас треба!
– А мені вас!
– Рятуйте! На козирок під’їзду хтось закинув котенятко.
– Зараз візьму драбину, допомога вже близько.
– Євген Ілліч, мені вас треба… Євген Ілліч…
А потім до Ковальчука стала приходити жінка. Лариса Матвіївна зловила цю гостю принаймні двічі. Гостя піднімалася в квартиру номер 23, Євген відкривав двері і впускав її. Соколова особисто це бачила з верхнього майданчика.
Здавалося б, що тут дивного? Незнайомка приходила з легким вантажем, на високих підборах, у короткому платті, уся з себе така, дуже красиво нафарбована… і цим вона категорично не сподобалася Ларисі. Хоч убий – не сподобалася!
На столі чекали купи паперів з планами громадської діяльності, кошторисами, афішами, квитками й проектами з розвитку будинку. Завжди Лариса Матвіївна працювала з ними із задоволенням, але… цей вечір вони раптом здавалися їй зайвими.
Сусід Євген Ковальчук знайшов собі нафарбовану красуню в міні-спідниці. І це якось несправедливо. Неправильно це. Чому? Господь його знає.
Лариса стояла перед дзеркалом і розглядала свої сорок два роки.
– Що він у цій заразі знайшов? – раптом запитала вона себе. – Мене штукатуркою не обманеш, я досвідчена. Так вона мене лише на три роки молодша. Або навіть менше!
Лариса опустила очі на свої ноги, втягнула животик, повернулася сюди й туди.
– Міні-спідниця, каблучок? Ха, бачили ми таких… молодих! Я теж можу дозволити собі міні! Ось візьму і надіну прямо зараз! Просто так, щоб знали!
Хто про це має знати, Лариса не уточнила, але з квартири вийшла в платті з відкритими колінами, зачісці і підфарбована. У руках тримала важливі папки і домові папери.
Цокаючи туфлями, Лариса спустилася по сходах. Стучати до Євгена вона не збиралася, навіщо відволікати людину від приємної незнайомки. Але Ковальчук сам відкрив двері – він виносив сміття.
– Лариса Матвіївна? – здивувався він. – Добрий вечір. Яка ви сьогодні чудова! Ви до мене?
– Ні, Євген Ілліч, – байдуже зауважила Соколова. – У вас вечірка і гості, не хочу турбувати через дрібниці.
– Гості? – перепитав Ковальчук. – Ви про мою колишню дружину? Вона вже пішла. Їй потрібно було підписати папери про відсутність майнових претензій та правила відвідування дитини.
«Колишня? Слава Богу!» – подумала Лариса Матвіївна.
Чи вона сказала це вголос? Вона прихилилася до перила і чомусь одразу забула, куди йшла з своїми паперами, нарядна і в гарному платті.
– Ви шикарна жінка, Лариса, – сказав Ковальчук, дивлячись на її наряд. – Вас квітами треба зустрічати, а я тут зі сміттям ходжу.
– Смішно виглядаю, так? – запитала Лариса. – Ні вдень, ні вночі від мене спокою нема, зовсім на офісну мишу перетворилася.
– Не беріть до серця, – сказав Євген. – Мені вас треба.
– А мені вас, – сказала Лариса.