– О, яка у вас чудова дача — простора, світла, така затишна! Нам з Петькою слід приїхати до вас на літо, відпочити місяців на два! — сказала свекруха в день новосілля.

— Та що це взагалі таке?! — не стримуючи роздратування, скрикнула Олеся, стоячи посеред вітальні.

Голос її тремтів від обурення. Вона оглянула кімнату, немов шукаючи відповідь серед меблів чи стін.

— Знову?! Третій раз за місяць! Скільки можна?!

На дивані, розслабившись на подушках, сидів Богдан. В одній руці — телефон, в іншій — пульт від телевізора. Він повільно перевів погляд на дружину, але в очах залишилася байдужість, як завжди, коли йшлося про його матір.

— Що «знову»? — прищурився він. — Не починай одразу істерику. Я тільки додому прийшов, відпочити хочу.

— Істерику? — Олеся зробила крок уперед, голос став вищим. — Це ти називаєш істерикою? П’ять тисяч гривень! Просто так! Без пояснень, без запитань! Ти навіть не уточнив, на що вони їй! Просто переказав!

Богдан поклав телефон поруч із собою, ледве чутно зітхнувши. На його обличчі була швидше втома, ніж здивування.

— Ну й що? Це моя мама. Їй потрібні гроші — я допоміг. У чому проблема?

Олеся підійшла ближче, щоки її палали.

— Проблема в тому, що ми збираємо на дачу! Ми ж домовилися! Кожна копійка — на наш спільний проект! А ти щомісяця виливаєш гроші в нікуди! То ліки, то ремонт, тепер ось ці «непередбачені витрати»! Може, їй новий смартфон потрібен?

Богдан знову зітхнув, потираючи переносицю.

— Вона старенька, Олесю. Їй важко самостійно. Іноді простіше допомогти, ніж пояснювати.

— Старенька? Їй усього шістдесят п’ять! Вона бігає більше за тебе! То театр, то заміський клуб, то чергова екскурсія! А ми? Ми маємо відмовлятися від своїх планів через її примхи?

— Олесю! — голос Богдана вперше набув нотки невдоволення. — Не кажи так про мою маму. Вона нас виховала.

— Вона виховала тебе, Богдане, а не мене. І так, я вдячна їй за це. Але це не означає, що вона може постійно вимагати грошей! Ми живемо на одну зарплату. Мої замовлення нестабільні. Ти ж знаєш!

І справді знав. Після того як рекламне агентство, де Олеся працювала креативною директоркою, закрилося, їй довелося перейти на фріланс. Робота була, але дохід коливався. Їхній бюджет був крихким, як скло. Кожна зайва витрата — як удар по ньому.

Вони мріяли про дачу. Мрія жила в них вже майже три роки — домик за містом, тераса з плетистими трояндами, шашлики з друзями, затишні вечори біля багаття. Але щоразу, коли сума наближалася до заповітної позначки, траплялося щось: ремонт у свекрухи, лікування зубів, нові шпалери, нова техніка… І знову вони відкочувалися назад.

— Я просто втомилася, — тихо промовила Олеся, підійшовши до вікна. — Втомилася бути другою після когось. Втомилася відчувати, що ми живемо, заощаджуючи на собі, а твоя мама — на своєму комфорті.

Богдан підійшов ззаду, але не обійняв.

— Вона хворіє, Олесю. Їй потрібна допомога.

— Від чого вона хворіє? Від бажання все купити й побачити? Ти хоч раз перевіряв, на що витрачаються ці гроші? Вона літає на моря, купує собі речі, ходить по ресторанах, а ми навіть у відпустку не були десять років!

— Годі, — твердо сказав Богдан, хоча голос знову став байдужим. — Я не хочу це обговорювати.

— Звісно, ти не хочеш! — Олеся різко розвернулася до нього. — Ти ніколи не хочеш говорити, коли йдеться про твою маму. Для тебе вона свята, а я — лиходійка, що бажає їй зла. Але я не бажаю їй зла! Я хочу справедливості! І хочу нашу дачу!

Богдан замовк. Його плечі напружилися, погляд пішов у підлогу. Олеся знала цей погляд. Він не збирався сперечатися. Просто мовчатиме, як завжди. А за кілька годин піде, немов нічого не сталося.

— Гаразд… — глухо сказав він. — Я піду спати.

І пішов, залишивши її саму посеред кімнати.

Олеся лишилася біля вікна, дивлячись у темне небо. Зірки мерехтіли холодно й байдуже. Вона знала: поки Богдан сам не ухвалить рішення, нічого не зміниться. Він занадто звик бути сином, аби стати чоловіком. І занадто любив свою маму, аби почути дружину.

***
Ранок приніс із собою не лише каву й пробіжку, але й важкий туман втоми. Олеся вийшла на вулицю, сподіваючись, що біг допоможе очистити думки. Іноді вона бігла, щоб забути, іноді — щоб зрозуміти. Сьогодні — друге.

Коли вона повернулася, Богдан уже збирався на роботу. Його обличчя було трохи м’якшим, але не до кінця.

— Послухай, Олесю, — почав він, поправляючи краватку, — я поговорю з мамою. Обіцяю.

Олеся зупинилася, вдивляючись у нього.

— Про що саме ти з нею поговориш? Щоб вона менше витрачала наших грошей? Ти ж знаєш, що це марно. Вона вміє себе виправдати краще за будь-якого політика.

— Я спробую, — він уА потім, коли свекруха нарешті зібрала речі й виїхала, Олеся глибоко зітхнула, усвідомивши, що тепер їхня дача — це справді їхній маленький світ.