Очікування радості

Чекання щастя

Кажуть, що чекання щастя солодше за саме щастя. Бо поки його чекаєш, уявляєш, мрієш — ти вже щасливий. А мить, коли воно приходить, так коротка… Не встигаєш насолодитися, а воно вже звичайне, буденне. І знову починаєш чекати…

У Хоменка було все: квартира у Києві, новенький «Фольксваген», добра робота з гарною зарплатою в гривнях. Дружина, до речі, красуня — Оксана. Вони познайомилися ще в школі, перше кохання переросло у сім’ю, незважаючи ні на що.

А ще у Хоменка була чотирирічна донечка Марійка. Оксана не працювала, сиділа з дитиною. Марійку, його сонечко, він обожнював.

Здавалося б, що ще треба? Живи та радій. Але людська натура така — коли все є, хочеться більшого.

З Оксаною вони вже звикли одне до одного, розумілися без слів, навіть по мовчанню. Пристрасть залишилася в минулому, залишилися теплі, спокійні стосунки.

Вранці Хоменко випивав чашку міцної кави, яку дружина завжди готувала йому після душу, одягав випрасувані сорочки, що пахли свіжістю, і їхав на роботу. Ввечері чекав смачний вечерю. У вихідні їздили на дачу до батьків у Боярку, взимку каталися з гірки. Хоменко був вдячний долі. Не кожному так пощастило.

Але…

Одного дня в офісі з’явилася нова співробітниця — молода, з чорними, трохи східною форми очима, наче у лані. Її звали Світлана. Світлана Шевченко. Світа. Не ім’я, а пісня. Той погляд, музика в її голосі, щось нове й незвідане — все це вразило Хоменка. Він раптом зрозумів: це те, чого він чекав.

Він ненавмисно зустрічав її біля кавомашини, у коридорі, у кафе під час обіду. І відчув — вона теж шукає зустрічей. Одного ранку, приїхавши до офісу, він зачекав біля входу, побачив її й вийшов з машини саме в той момент. Відчинив двері, пропустив уперед.

У ліфті вона кидала на нього швидкі зацікавлені погляди. Але поговорити не виходило — завжди хтось був поруч.

Та одного разу вони піднімалися на восьмий поверх удвох. Він заговорив про роботу, про погоду, про плани на вихідні. Вона сміялася, дивилася трохи зніАле через місяць після того розмови зі Світлою Хоменко зрозумів, що більше не може брехати — ні собі, ні Оксані, і одного вечора, дивлячись у вікно на дощовий Київ, він тихо сказав дружині: “Нам треба поговорити…”