Олю, знайди собі чоловіка “для здоров’я”, бо твій за кордоном теж не святий! А ти роками чекаєш!

Василино, яка ж ти наївна, казала я тобі, знайди хоча б когось “для здоров’я”, твій Михайло в Польщі теж не святий! А ти роками його чекаєш!

Тиждень тому чоловік Василини, Михайло, повернувся з роботи у Польщі. Ледь переступив поріг, як ошелешив її новиною про іншу жінку. Цілих 5 років Василина чекала його, навіть інших чоловіків не помічала. Михайло повертався на місяць у відпустку щороку. Василина щиро чекала його з дочкою вдома, мріючи про їх зустріч.

– Поплач, поплач, легше стане, – підтримувала Василину подруга Надія.

“Василино, яка ж ти наївна, казала ж я тобі, знайди хоча б когось “для здоров’я”, твій Михайло в тій Польщі теж не святий! А ти роками його чекала!”

Василина після таких слів плакала ще більше, а подруга гладила її по голові, наче маленьку дитину. Щоб трохи підбадьорити подругу, Надія організувала зустріч у кафе. У суботу ввечері чотири подруги зібралися, щоб залікувати душевні рани. Надія – вже чотири роки вдова, виховує сина. Галина – розлучена, ростить двох синів-близнюків. Василина – жінка, чиї мрії про щасливе сімейне життя розбив Михайло.

– Пробач, я покохав іншу, вона вагітна. Нашій дочці вже 18 років, доросла, вона все зрозуміє. За навчання не переймайся, я все оплатимо, квартиру також залишу тобі.

– Так, треба сьогодні добряче випити, – запропонувала Галина.

– Я раніше вже їй говорила – заведи когось. Думаєш, твій Михайло там святий? Тепер страждаєш. Було б легше, якби когось мала. Василина сиділа як в тумані, майже не чула, як щебечуть подруги.

5 років чекала Василина вірно, інших чоловіків не помічала. Ночами мріяла про зустріч. Працювала вчителькою початкових класів, всю любов віддавала дітям та дочці.

Дочка навчалася у столиці. Кошти, що надсилав Михайло, Василина економно витрачала, не витрачала гроші даремно. Зробила гарний ремонт, купила техніку, ще й відклала, щоб машину купити, коли приїде чоловік. Мріяла, що він зрадіє. Але Михайло своєю новиною ошпарив її, як окропом.

– Досить, не плач, уяви, що він помер, – втішали подруги.

– Треба знайти когось для здоров’я, – твердила Галина.

Василина здивовано поглянула на них червоними очима.

– Ми так робимо, йдемо в кафе, там чоловіків “знімаємо”. Вони теж туди приходять, їхні жінки закордоном, надсилають їм гроші, ось вони і розважаються. Такі “джентльмени” прицілені до таких жінок, як ми. Хтось жалість викликає, розповідаючи, що жінка померла. Інший жартує, щоб розвеселити. Хтось грошима кидається… Такі чоловіки на ніч, не більше.

В кафе грала легка музика. До Василини підійшов незнайомий симпатичний чоловік і запросив потанцювати. Подруги майже силою підштовхнули її до Данила – так звали нового кавалера.

Вони почали танцювати.

– Данило, – представився. Як тільки почав розповідати, що дружина знайшла іншого за кордоном, Василина не повірила. Ну ось, починається, думає заманити мене. Годі, перебила Василина його на півслові. Видумали? Данило здивовано подивився на неї.

Подруги показували їй “клас” великими пальцями, але Василина хотіла провалитися крізь землю.

– Чому вирішили, що я обманюю? Навіщо мені це? Вибачте, довірився вам. Ще раз перепрошую.

Данило попрощався, Василина ж повернулася за столик і почала пити келих за келихом, щоб забутися.

Минув тиждень, Василина пішла на базар купити продукти, треба було відправити доньці. Там випадково зустрілася з Данилом. Завели розмову. Василина усвідомила, що рада його бачити. Данило запросив її на шашлик до себе на дачу. І Василина, не чекаючи такої сміливості, сказала: “Так”.

Весна вирувала надворі, а в душу Василини почав повертатися спокій… Все ще буде. Вір!