Операція, яка не вдалася

Непередбачена операція

Ярослав не вийшов, а вивалився з машини. Здавалося, провів усього три звичайні операції, а відчував себе так, ніби цілу зміну тягав мішки. Спина гула, голова тріскала, очі горіли, немов у них смолоскипи палали.

Дома він без сил повалився на диван, навіть не роздягнувшись, закрив очі й одразу провалився у сон. Прокинувся від назойливої мелодії дзвінка, що свердлила мозок. Від незручної пози заніміла шия, підвестися не було сил. «Трясця. Схоже, захворів», — подумав Ярослав і з трудом розліпив повіки.

Телефон замовкав на кілька секунд, а потім знову вибухав. «Треба було давно змінити цю мелодію». Він неохоче дістав телефон з кишені куртки.

— Так, — хрипко відповів він, прочистив горло. — Так, — повторив уже твердіше.

— Яре, я в аеропорту. Літак через годину. У батька інфаркт. Будь другом, підміни, га? Більше нікого попросити, — почув у трубці голос колеги й друга Тараса Гончара.

— Я… погано себе почуваю. Захворів. Подзвони Миколі.

— Та годі тобі. Випий кави, противірусне. У Миколи дружина, сам знаєш, позачергову зміну сприйме як зраду. Іван ще недосвідчений. Петрович дві зміни підряд не потягне, літа вже ті. Я туди й назад. Післязавтра повернусь. Виручиш? Я за тебе відпрацюю.

«Тобто вмри, але друга виручай. Як невчасно», — подумав Ярослав.

— Гаразд, — зітхнув він.

— Що сказав? — перепитав Тарас.

— Добре, кажу. Підміню. Щасливої дороги.

— Ти справжній друг. Я за тебе… — радісно залепетів Тарас, але Ярослав не слухав, вимкнув телефон.

До ночної зміни ще був час. Він прийняв душ, поголився, випив міцної кави. Трохи полегшало. Їхати знову до лікарні, з якої він повернувся кілька годин тому, не хотілося. «Впораюся. Може, обійдеться», — подумав Ярослав і почав одягатися.

У відділенні кілька годин було спокійно. Нестримно хотілося спати, важка голова клонилася до столу. Він струснув нею, прогоняючи дрімоту. Ще одна чашка кави допомогла ненадовго.

— Ярославе Івановичу, — почув він голос десь здалеку.

Хтось тряс його за плече.

Таки заснув. Він підвів голову. Перед ним стояла медсестра Оксана.

— Ярославе Івановичу, хлопчика привезли…

— Так, зараз спущуся, — сказав він, скидаючи з себе рештки сну.

Ярослав плеснув у обличчя холодної води, поки грівся чайник, насипав у чашку дві ложки кави, подумав і досипав ще одну. Обпікаючись, випив, поправив шапочку й пішов до приймального відділення.

Хлопчик років дванадцяти лежав, скорчившись, на ліжку. Ярослав обережно оглянув його.

— Ви мати? — звернувся він до блідої худенької жінки.

— Що з ним, лікарю? — підняла на нього великі очі.

— Чому раніше не викликали швидку? — різко спитав він.

— Я… прийшла з роботи, син робив уроки. Потім його знудило. І температура піднялася. Він приховував, що живіт болів уже кілька днів. Що з ним? — схопила Ярослава за руку.

— Оксан— Оксано, каталку! — гукнув він, не відводячи погляду від блідого обличчя жінки, вирвав руку з її міцних пальців. — Підпишіть згоду на операцію, — простягнув їй папір.

— Операцію? У нього апендицит? — ледве вимовила вона.

— Перитоніт, — Ярослав глянув на неї з болем.

В її широких очах застиг жах.

— Підпишіть. Час на вихід, — повторив він.

Вона, не читаючи, підписала й знову вчепилася в нього.

— Лікарю, врятуйте мого сина!

— Зроблю все можливе. Не заважайте.

Оксана вже підкатила каталку. Вони разом переклали хлопчика й повезли до ліфта. Пустий коридор лунав від швидких кроків і скрипу коліс старої катки.

Жінка не відставала, щось бурмотала, але Ярослав не слухав, думав лише про операцію.

Коли він увійшов до операційної, хлопчик вже лежав під наркозом. Все зникло, лишилися лише чіткі рухи досвідченого хірурга. Операція тривала вже другу годину. На мить він заплющив очі, доки крик Оксани не повернув його до реальності.

З-під пальців фонтаном била кров, заливаючи операційне поле.

— Тиск падає! — голос анестезіолога прорізав повітря.

Ярослав повільно вийшов із операційної. Сорочка прилипла до спини, ноги тремтіли від напруги. Він прислонився до холодної стіни. До нього бігла жінка. «Мати», — здогадався він.

Вона зупинилася за крок, немоб натрапила на невидиму стіну.

Обличчя бліде, очі широкі, повні жаху.

Ярослав відвів погляд. Вона глибоко зітхнула, схопилася за рота й захиталася. Він встиг підхопити її, перш ніж та непритомніла, і посадив на стілець біля дверей.

— Оксано, нашатир! — крикнув у коридор.

Медсестра підбігла, піднесла до її носа просякнуту рідиною ватку. Жінка здригнулася, відштовхнула руку й розплющила очі.

— Ви в порядку? — Ярослав дивився на неї.

Вона не відповіла. Повільно підвелася й пішла геть по пустому коридору. Він дивився їй услід. «Лише жінка може так триматися», — подумав він.

У ординаторській він довго сидів, схопившись за голову. Потім взявся записувати хід операції. Чесно.

— Ярославе Івановичу… — увійшла Оксана.

— Що ще? — буркнув він, не відриваючись від паперу.

— Ви не винні в смерті хлопчика, — прошепотіла вона.

— Зроби кави. Міцної, — кинув Ярослав, не піднімаючи голови.

Чайник зашумів, запахло кавою. Але вона здалася йому гіркою й огидною. Не допив, виплеснув умивальник.

Миючи чашку, він відчув нию за грудьми. Серце наче розбухало, стискаючи груди. Дихати стало важко, в очах потемніло…

— Прийшов до тями? — почув він знайомий голос.

Ярослав розплющив очі. Над ним схилилася заклопотана терапевтка Марія Степанівна.

— Лежіть, — суворо сказала вона, коли він спробував підвестися. — Ви хворі. Хіба можна так операції робити? Треба зняти кардіограму…

— Я здоровий, — спробував встати, але грудь пронизав біль. Він зморщився.

— Скільки кави випив? — запитала Марія Степанівна.

— Не рахував, — буркнув він.

— А треба. Ви не хлопчик. Серце може не витримати. На щастя, Оксана викликала мене вчасно.

— Інфаркт? — прошепотів Ярослав.

— Поки що ні. Але якщо й далі кавою травитися — буде. Зробила укол. Спи ще.

Він відчув непереборну втому й знову провалився у сон.

Ранком Ярослав прокинувся з головним болем, але відпочилим. І одразу все згадав. Взяв заяву, яку написав ще вночі, і пішов до завідуючого.

— Що це? — Ігор Володимирович швидко прочитав. — Тікаєш? Визнаєш свою безпорадність? — подивився на нього строго.

— Я не можу. Не маю права, — сказав Ярослав.

— Та годі. А ким я тебе заміню? — завідуючий розірвав заяву й кинув у смітник. — Про все знаю. У смерті хлопчика твоєї вини немає. Це не помилка, а непередбачені обставини.

— Я мав зрозуміти.

— У кожного хірурга є своє кладовище. Ми не боги. Не можна все передбачити. Дочекайся розтинного акта. Невдачі вчать краще за успіхи.

— Форд.

— Що? — завідуючий насупився.

— Це Генрі Форд сказав, — відповів Ярослав.

— Ну й добре, що знаєш. То чого нюни розпустив? Якби всі хірурги йшли після смерті пацієнта, нікого б не лишилося. Згадай, скільки життів врятував. — Він підійшов ближче. — Це частина нашої роботи. Ти не міг його врятувати — було пізно. Два тижні відпустки. Прийди до тями і повертайся.

Ярослав їхав додому, а перед очима стояв хлопчик на каталці й бліде обличчя його матері… Він не мав померти…

Два дні він метався по квартирі, то прокидаючись, то знову занурюючись у спогади.

На третій день подзвонив Оксані.

— Ярославе Івановичу! — радісно скрикнула вона. — Як ви? Патологоанатом підтвердив — ви не винні.

—Через рік, на першу річницю трагедії, Ярослав і молода жінка, чиє ім’я виявилося Наталка, сиділи в кав’ярні за одним столом і мовчки дивилися, як за вікном падає сніг, обидва знаючи, що біль вже не такий гострий, але вони назавжди залишаться об’єднані цим горем.