Орендарка покорила серце сина власниці квартири.

Леся мешкала у квартирі своєї тітки Галини. Їй сподобався єдиний син власниці квартири – Андрій. Не можна сказати, що Лесі він надто подобався, але в чужому селі важко було жити одною, а тітка Галина ставилася до дівчини з добротою. Загалом, була б вона гарною свекрухою, тому наполегливість і настирливість Андрія взяли гору.

Леся – вчителька зі стажем у 13 років. Щодня вона виконує свою роботу з відданістю. Леся Євгенівна – педагог, якого обожнюють усі учні та колеги завдяки її доброті, чесності і великій мудрості, яка допомагає їй вирішувати багато проблем.

Після закінчення уроків у школі жінка поспішала на автобус, що йшов до міста. Вона прямувала до суду. Чому? Розлучення. Розлучення з чоловіком, зрад якого вона терпіти могла лише довгі 12 років.

Як вона зустріла цього негідника? Після університету її направили вчителювати в школу цього села. Леся жила на квартирі у тітки Галини. Їй сподобався єдиний син власниці квартири – Андрій. Не можна було сказати, що Лесі він дуже подобався, але в чужому селі було важко жити самотньою, а й тітка Галина добре ставилася до неї. Загалом, була б вона прекрасною свекрухою, тому наполегливість і настирливість Андрія перемогли.

Як тільки молодята одружилися, мати Андрія віддала їм великий шматок свого городу, де вони почали будувати своє гніздечко. Будівництво тривало довго, років 9-10. Але всі, хто міг, допомагали. Леся, своєю чергою, взяла півтори ставки на роботі. Вона була відмінним учителем математики, тому почала давати дітям додаткові платні уроки. Проте не завжди ці уроки оплачувалися грошима. Наприклад, Леся могла допомогти дитині зрозуміти тему, а батько тієї дитини допомагав з ремонтом: стіни штукатурив, дах накрив чи вікна ставив.

Завершивши будівництво і поселяючись в ньому, щастя їх так і не відвідало. Дітей у них не було. Навіть любові, звичайної товариської, між ними теж не було. Все село знало, що Андрій не був вірним Лесі. І всі співчували Лесі, не розуміючи, як вона це терпить.

Але будь-якому терпінню приходить кінець. Дізнавшись про ще один з численних романів Андрія, вона заявила, що хоче розлучення. Андрій лише посміявся їй в обличчя, кажучи, що вона нікуди не піде або піде, але залишиться ні з чим. Виявилося, що будинок, у який Леся вклала чимало грошей, був оформлений на тітку Галину, тому не вважався спільно нажитим майном. Отже, Лесі нічого не дістанеться.

Леся звернулася до суду, де їй порадили чудового та відомого адвоката, котрий спеціалізувався на складних справах. Взявши візитку, жінка негайно вирушила за адресою, яка була вказана, навіть не згадавши, як звати адвоката.

Приїхавши на місце, вона побачила табличку на дверях з написом Балабаненко Богдан Тарасович. Одразу впізнала це ім’я. Це був хлопець, котрий колись навчався в школі, де вона працює. Це сталося, коли вона щойно розпочала там працювати. На випускному Богдан освідчився Лесі в коханні, але вона готувалась до шлюбу з Андрієм, тому відмовила.

Це було перше, коли Леся побачила юначі сльози. Він вважав, що з Андрієм Леся ніколи не буде щаслива. Пізніше хлопець вступив до юридичного інституту, залишив село, і більше Леся не чула про нього нічого. Вона не сумнівалася, хто за тими дверима. Так, він майже не змінився, тільки став більш зрілим.

Богдан, звісно ж, одразу впізнав свою юнацьку кохану, але повідомив, що не може прийняти її, адже має забрати свою маленьку доньку зі школи. Вона тепер учениця другого класу. Проте він запропонував поїхати з ним і обговорити її проблему дорогою.

***

Богдан неймовірно зрадів, побачивши Лесю. Він розповів колишній учительці, що його життя склалося не дуже добре. Він одружився на одногрупниці, а коли настав час народжувати доньку – його дружина не витримала пологів, і, народивши донечку, її серце зупинилось. Тепер Богдан – батько-одинак.

Під час розмови він запропонував Лесі стати нянею для його дорогоцінної доньки, виконувати хатні справи, допомагати маленькій з уроками та загалом піклуватися про неї. Звісно, за відповідну платню, яку він обіцяв чималу, і Леся одразу погодилася.

Протягом кількох місяців Леся прекрасно впоралась зі своєю роботою. Богдан міг спокійно працювати, не хвилюючись за доньку. Лесі це сподобалося, адже давно вона мріяла про власну дитину, а донечка Богдана стала для неї як рідна, бо одразу вони знайшли спільну мову.

— Знаєш, Леся, я тебе не забув, — мовив Богдан. — Всі ці роки ти була в моєму серці. Я вірив, що наші шляхи колись зійдуться. Цього разу ти не зможеш сказати, що між нами нічого не може бути, я ж не повірю тобі.

— Тепер, Богдане, я розумію, що все можливо…

Через півтора роки у Богдана та Лесі з’явилася спільна дитина – ще одна чудова донька. Леся таки змогла стати матір’ю, навіть якщо їй майже 40 років. Зараз вона впевнена на всі сто відсотків, що життя – непередбачуване, і тому можливе все. Головне – вірити у найкраще.