Ось і сукня! Справді думаєш, що я її туди кинула? – Поліна здивувалася, відчинивши смітник.

Из мусорного відра виглядала сукня. «Скажеш, це я її туди викинула?» — запитала Софія, змінюючись в обличчі.

Софія майже кожного дня думала: «Що ж вона знайшла в Богданові?»

Він не вражав зовнішнім виглядом — такого “принца” було соромно показувати подругам, тому всі думали, що дівчина живе сама.

Лише її рідна сестра знала про стосунки з цим чоловіком і тримала все в таємниці.

Богдан не прагнув зірок з неба: був слюсарем на металургійному заводі.

Інколи, сидячи вдома перед телевізором, Софія ловила себе на думці, що слід би вже закінчити ці стосунки.

Але щойно вона вирішувала це зробити, Богдан приносив квіти чи інший подарунок, і Софія відкладала розрив на невизначений термін.

До зустрічі з Софією Богдан вже був одружений, шлюб тривав лише два місяці, але залишив йому доньку.

На момент знайомства з Софією дівчинці було дванадцять, і дотепер Софія жодного разу її не бачила і не прагнула зустрічі.

Але нагода з’явилася напередодні дня народження, який вона планувала святкувати з подругами.

«Софіє, — вибачливо заговорив Богдан, — колишня дружина їде у справах, просить, щоб я взяв на себе доньку…»

«Надовго?» — скривилася Софія, менш за все бажаючи подібний “подарунок” на своє свято.

«На місяць…»

«Чому так довго?» — нахмурилася вона. — «Надіюсь, вона розуміє, що її доньку треба за щось годувати?»

«Якщо ти про гроші, її мати нічого не перераховувала,» — безсило розвів руками Богдан.

«Здається, ти платиш аліменти. Тобто дівчинка цілий місяць буде в нас на повному утриманні, а мати шикує на твої аліменти?»

«Там особливо не нащо шикувати, ти ж знаєш мою зарплату,» — мимоволі усміхнувся він.

«Як ти уявляєш її перебування тут?» — розпалювалася Софія, все більше розуміючи, що не хоче, щоб чужа дитина стільки часу була з ними. — «Її треба в школу возити, за нею наглядати. Чому ти береш це на себе?»

«Я ж все-таки батько Іри, — здивувався Богдан. — Як ти вважаєш, я мав відмовитись від неї?»

«Ти живеш не один, це раз. По-друге, це моя квартира, і потрібно було спочатку запитати в мене, перш ніж погоджуватись. І в мене день народження, і я не хочу, щоб його щось затьмарило!» — впевнено заявила Софія.

«Не думаю, що моя донька стане на заваді,» — мовив чоловік, відчуваючи свою провину.

«А я переконана, що все піде не так,» — скрестила руки Софія.

Але Богдан запевнив, що не варто налаштовуватись на негатив.

Наступного дня у квартиру зайшла пухлощока дівчинка з яскравим макіяжем, яка виглядала на всі шістнадцять.

Вона з-під лоба глянула на Софію і без привітання обернулася до батька.

«Де буде моя кімната?»

«Спати доведеться на кухні,» — натягнуто усміхнувся Богдан.

Іра закотила очі і побігла плакати у ванну.

«Що це було?» — Софія сердито глянула на чоловіка. — «Нагле і невиховане дитя. Добре, що вирішила святкувати в кафе. До речі, ти зі мною не йдеш.»

«Чому?» — здивувався Богдан. — «Я думав, що ти нарешті познайомиш мене з подругами. Адже ми вже пів року разом…»

«Ти будеш з донькою,» — відразу відповіла Софія, радіючи, що не доведеться представляти його на фоні спортивних хлопців подруг.

«Зрозуміло,» — ображено мовив Богдан і більше не сказав жодного слова.

Наступний ранок Софія почала з підготовки до свого дня народження.

Вона відпрасувала своє коктейльне плаття і повісила його в очікуванні вечора.

Богдан зберігав мовчання і навіть не привітав її.

Щоб не псувати собі настрій, вона зробила вигляд, що нічого не сталося.

Після роботи Софія повернулась додому переодягнутися і з острахом виявила, що плаття зникло.

«Де моє плаття?» — гарячилась Софія, вбігаючи на кухню, де на розкладушці безтурботно лежала Іра.

Вона демонстративно ігнорувала Софію, копирсаючись у телефоні.

«Ти мене чуєш?» — Софія підскочила до дівчинки і вихопила смартфон.

«Віддай!» — заверещала Іра, і на кухню влетів Богдан.

«Що сталося?» — вирячив очі чоловік. — «Верни телефон!»

«Де моє плаття?» — зціпила зуби Софія.

«Я нічого не брала,» — згорда прищурилась Іра. — «Вона не різнить ні з чим. Просто я їй не подобаюсь!»

«Верни телефон, ти ж почула, що вона сказала?» — суворо мовив Богдан.

«Звісно, визнає,» — змахнула руками Софія і кинула телефон на підлогу.

Дисплей тріснув, і Іра заплакала. Дівчина з гордим виглядом пішла до кімнати.

Їй потрібно було швидко знайти новий одяг для святкування.

Взявши перше краще, Софія перевдяглася і поїхала на свій день народження.

Саме там вона змогла відволіктися й зрозуміла, що треба розійтися з Богданом.

Софія повернулася додому під ранок. Почувши, як вона повернулася, Богдан підвівся з ліжка.

«Ти бачила котру годину?»

«Вирішив грати роль строгого чоловіка? Запізнився. Я прийняла рішення розлучитися,» — коротко мовила Софія. — «Вранці вам потрібно з’їхати.»

«Тобто, це я тепер винна?» — захихикала дівчина.

«Ти розбила Ірі телефон…»

«Вона вкрала моє плаття!» — гарчала Софія.

«Моя донька його не брала!» — Богданові очі налилися кров’ю. — «Я готовий поручитися!»

Софія кривилася і махнула рукою, не бажаючи слухати виправдання.

Спокійно, вона витягла з шафи незакінчену пляшку вина.

Спробувавши, неочікувано виплюнула і скривилася.

«Що це, шампунь? Скажеш, це я його наляла?» — вишкірила Софія, відкриваючи відро для сміття, і застигла. — «А ось і плаття! Скажеш, я його туди кинула?»

«Знайшла привід мене покинути! Я ж знаю, що ти давно хотіла це зробити!» — спалахнув Богдан. — «Якби не я, давно б зробила!»

Софія підняла брови, згадуючи всі ці моменти.

«Я в кімнаті встановив пристрій для прослуховування своїх розмов із сестрою, я все чув!» — заявив Богдан.

«Ось це новина! Думала, як ти так швидко дізнавався, що я хочу розійтися!» — Софія потрясла головою, пригадуючи, скільки разів обговорювала з сестрою, подругою та батьками. — «Час прощатися!»

Цього разу Богдан не намагався вмовляти Софію не розривати їхні стосунки. Він зрозумів, що їхній роман наблизився до логічного завершення.