Ось-ось і трамвай поїхав, залишивши Алєнку з мамою чекати.

В якомусь кроці не встигли Аленка з мамою на трамвай. Старенький вагон дзеленчав і рушив від зупинки. Тепер чекати хвилин п’ятнадцять, не менше.

– От вічно ти баришся! Скільки разів я тобі казала: прийшли з прогулянки в садок – акуратно повісь речі, постав взуття на місце, щоб потім не витрачати стільки часу на збори. І навіщо тобі знадобилось шукати свої крейди? Невже вдома без них не обійдеться?

– Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж вчора Насті обіцяла. А ти ж казала, що якщо пообіцяла, треба обов’язково виконати! – Аленка хитро примружилась, – казала ж?

– Ну… Казала. Так що тепер, на трамвай запізнюватися?! А мені вночі на роботу. А я ще тобі сукню не попрасувала, вечерю і сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?

– Мамусю, ти не переживай. Все вийде, тільки не треба нервувати. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мама! Квіточки! Як вони називаються? – на лаві лежав маленький зів’ялий букетик.

– Це дзвіночки. Вони в лісі ростуть. Хтось назбирав, а потім викинув. Чи забув.

– Мамусю, вони такі гарні, дзвіночки! Візьмемо їх?

– Мало тобі сміття… Ладно, забирай, і ходімо, он наш трамвай підходить.

Всю дорогу до своєї зупинки Аленка не випускала букет з рук. Стебельця у дзвіночків були поламані, бутони зім’яті, але для Аленки це були найкращі квіти. Ніжно-лілові, з тонким, ледь помітним ароматом, вони здавались їй чимось чарівним, як із казки.

Один дядько сказав, що якщо посадити букетик у землю, то дзвіночки оживуть. А тітка з великим животом похитала головою і заявила впевнено: «Жодної землі. Їх у воду треба. Виключно у воду». А інша тітка, виходячи з трамвая, злобно прошипіла: «Нісенітницею займаються, краще б гвоздики купили!». Мамина Аленка мовчки дивилася у вікно, а Аленка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, і я вас сховаю. Нехай тоді говорять, що хочуть!».

Аленка з мамою живуть на другому поверсі. А під ними – бабуся Ліда із чоловіком, якого всі шанобливо називають «Кузьма Іванович». А Аленка його кличе «діду Кузя». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда з Кузьмою Івановичем не рідні Аленці та її мамі. Вони просто сусіди.

Але стосунки у них кращі, ніж у рідних. Бабуся Ліда завжди допомагає мамі Аленки по господарству. А дід Кузя – по дому. Якщо, наприклад, дверцята шафи відвалиться чи замок зламається, то дід легко полагодить. А якщо з пирогом допомогти чи Аленку в садок відвести, то це вже бабуся Ліда. Сами вони, бабуся і дід, ніколи допомоги не просять. Вважають, що у них все є, і вони поки що самі все можуть. Так і живуть.

У бабусі Ліди і діда Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком – таємний Аленкин секретик. Це таке укромне місце, про яке ніхто не повинен знати. Тільки Аленка. По правді, дід Кузя теж про нього знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який же це секретик?

Від зупинки до дому Аленка бігла навпрошки. Треба скоріше набрати води в пляшку і дуже швидко посадити дзвіночки в землю. І полити. А то вони зовсім зів’януть, як сказала одна тітка з трамвая. Поки мама готувала вечерю і сніданок, а потім прасувала Аленки сукню для садка, Аленка лопаткою викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки і полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Мабуть, вони ще не прокинулися, – подумала Аленка, – гаразд, ви поки поспіть, а я до мами збігаю, проведу її на роботу і повернуся, гаразд?».

Аленка провела маму, повечеряла, помила за собою посуд і поспішила до своїх дзвіночків. Навіть про крейди для Насті забула.

***

Сонце зайшло за обрій. Сутінки сірим покровом обгорнули місто. Бабуся Ліда закінчила свої вечірні справи і зібралася, вже було, за Аленкою. Коли мама Аленки працювала на нічній зміні, Аленку забирали дід Кузя з бабусею Лідою до себе. Але тут дід Кузя покликав дружину на балкон, показавши пальцем, щоб та не шуміла. Дід махнув рукою в бік Аленкиного секретика. Там, навпочіпки, сиділа Аленка. І плакала. Перед нею в калюжі лежали зів’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, крадучись пробралася за бузковий кущ до Аленки.

– Що трапилося, Аленочко?

– Бабусю Лідо! – Аленка всхлипнула, – бабусю Лідо, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм уже стільки водички наливала, а вони все лежать і лежать! Бабусю Лідо, вони померли?

– Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Всі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.

– Я їх не зривала, бабусю Лідо. Вони на лавці лежали. Хтось їх кинув.

– Ну, що тепер, і таке буває. Ти не плач. Ми ось що з тобою зробимо. Десь у мене порошок чарівний був. Ти посиди тут, я скоро.

Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полиці банку з борошном, насипала трохи борошна в сірникову коробочку і повернулася до Аленки.

– Ось, моя хороша. Зовсім небагато залишилось, але цього вистачить.

– А це що?

– Чарівний порошок для квітів. Порозтрачувала я його, але на те він і чарівний. Ось, дивись, – бабуся Ліда дістала щепотку борошна, посипала ним дзвіночки, прошептуваючи: «Колдуй баба, колдуй дід, всім на радість сотню літ!» Потім висипала залишки борошна навколо калюжі. – Ну, все, Аленочко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок зробить свою справу.

– Бабусю Лідо, він правда чарівний?

– Правда, моя хороша.

– А коли дзвіночки прокинуться?

– А ось ми вранці і подивимось. А тепер ходімо. Час пізній, дітям спати пора.

Аленка зітхнула, з тривогою подивилася на свої дзвіночки і пішла з бабусею Лідою спати.

***

Аленка вже бачила десятий сон, коли дід Кузя переносив із балкону свій старенький велосипед.

– Кузю, світлячок поклав?

– Та поклав, звичайно, що ти!

– А лопатку свою?

– Ну як без неї?

– Кузю, я тобі чаю налляла в термос.

– Лідусю, чай-то зачему?

– Ну як! Втомишся – поп’єш.

– Не треба. Я ж не в похід.

– Ти тільки не затримуйся в лісі, я хвилюватимусь.

– Та годі тобі! Я швидко. Плівку-то поклала?

– Поклала, Кузю, поклала. Давай, з Богом.

Дід обережно вивів велосипед з під’їзду, а бабуся тихенько зачинила за ним двері і повернулася до Аленки.

***

Ранок. Прокинулися ранні горобці, і разом з ними Аленка. Надівши капці, прямо в піжамці побігла вона до свого секретика. А там на неї чекало справжнє диво: на місці брудної калюжі ріс красивий кущик справжніх, живих дзвіночків. Аленка обережно нюхала їх, тихенько гладила лілові головки, щось ласкаво їм шепотіла. А з балкона за нею з усмішкою спостерігали дід Кузя і бабуся Ліда.

І ще невідомо, хто в ці моменти був щасливіший – Аленка зі своїми «ожилими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідом Кузею, які подарували дитині радість…