З життя
Останній притулок: Історія однієї лавки та зламаної долі

Останній прихисток. Історія однієї лавочки та однієї зламаної душі
Полуденне сонце повільно хилилося до обрію, розливаючи світло і тепло по закуреним алеям. На краю доглянутого подвір’я, відгородженого високим металевим парканом, під могутньою короною каштана сидів Василь Гнатович. Він обожнював цю лавку — першу від корпусу, з ідеальним оглядом на весь периметр. Тут він був у курсі кожного шелесту, кожної нової машини, кожного приїзду — наче літописець серед загублених доль.
Він відхилився на спинку лавки, витягнувши ноги. Теплий вітер гралось з його сивим волоссям, наче бешкетний хлопчисько. Очі були заплющені, але слух працював чітко. І враз він почув, як за ґратами з м’яким шипінням загальмував автомобіль.
Приплющивши очі, Василь Гнатович глянув у бік вулиці. З-за затемнених вікон дорогої іномарки нічого не було видно. За мить задні двері відчинилися, і на тротуар виліз огрядний, блискучий чоловік у шкіряній куртці. Підбігши до багажника, він витягнув дві валізи.
— Виходьмо, мамо, виходьмо… Приїхали, ось як тут гарно, — з натягнутим ентузіазмом промовив він, зазираючи у салон.
За ним, шаркаючи ногами й опираючись на палицю, вийшла літня жінка. Неввижа, сутула, з напруженим обличчям. Мати.
— Сину, бери валізи та йдемо у приймальню… Мені ще треба одного місця заскочити, — додав він, навіть не глянувши на неї.
— Мамо, не тягни, у мене часу впритул, — вже з роздратуванням буркнув молодий чоловік, зачиняючи багажник.
Василь Гнатович усміхнувся куточком губ. «Ну от іще одна… ще одна душа, кинута, викинута, немов непотрібна річ…» Серце звично стиснулось, і він інстинктивно простягнув руку у кишеню за таблеткою.
Через кілька хвилин двері приймальної гупнули. Чоловік вискочив надвір, вліз у машину й поїхав, навіть не озирнувшись. Автомобіль щез за поворотом.
Василь Гнатович заплющив очі. Відблиснуло спогадом — Мар’янка, його Мар’янка, ще жива, ще щоранку шепотить щось добре, тепле. Завжди разом, усе ділили навпіл. Навіть мріяли — якщо вмирати, то в один день.
Та одного ранку, прокинувшись, він побачив її очі вже відкритими — і застиглими.
Світ завалився. Він не їв, не топив грубку. Просто лежав у холоді й мовчанні, поки не прийшла сусідка та не надіслала синові телеграму.
Син приїхав на другий день.
— Тату, не бери зайвого, усе купимо. Поїдеш до мене, у гостьовій поселимо, вона стоїть пустою, — умовляв він, збираючи батькові речі у сумку.
— Рамочку з Мар’янкою допоможи зняти, — лиш попросив Василь Гнатович.
— А нащо вона тобі? — зітхнув син, та, побачивши батьковий погляд, покірно згодився.
Невістка зустріла його із прищуром і стисненими губами.
— Андрію, ну зрозумій… не міг же я батька там кинути! — шепотів син на кухні.
— А в мене, значить, гості нехай під ліжком ночують?! — отруйно кидала вона. — Будинок для літніх тобі на думку не спав? Доглядати хто буде? Я? Жодного дня, ясно?
Василь Гнатович усе чув. Вийшов у коридор, обіперся о двері:
— Сину, вона має рацію. Збирай документи. Я дозвіл на продаж хати дам. Тільки не сваріться, прошу.
— Ось бачиш! — радісно обернулася невістка. — Розумна людина. А ти впертий, як і твій дід. Заходьте, Василю Гнатовичу, ми все обговоримо.
Він струснув головою, ніби зітруючи минуле. Витер обличчя хустинкою й повільно піднявся з лавки. Нога знову ніяла, та він рушив до корпусу — поглянути, де поселили новеньку.
Жінка сиділа у кріслі біля крайніх дверей. Маленька, акуратненька, з хустинкою, яку то м’яла в пальцях, то акуратно розгладжувала. Намагалася триматися, але губи тремтіли.
— Ну, з новосіллям… — нерішуче почав Василь Гнатович. — Мене Василем Гнатовичем звуть. А вас як?
— Ганна… Олексіївна, — прошепотіла вона.
— За власним бажанням чи як? — тихо спитав він, але очі його казали: «Я все розумію».
— За власним, за власним. Син у мене — начальник великий, онук — на прокурора вчиться. Усе в нас є, усе добре, — говорила вона, немов захищаючись від світу.
«Так, — подумав Василь Гнатович. — Привезли, кинули, мов мішок. А вона — “усе добре”. Лише материнське серце може так брехати, щоб захистити своїх».
— Я тут ненадовго… Трохи посидю — і заберуть. Я не звикла без діла. Не можу я без них, не можу…
Сльози наверталися, але вона наполегливо ковтала їх. Василь Гнатович підвівся:
— Усе буде добре. Потерпи трішки. Я піду, пройдуся перед сном…
Він не обертався. Не міг.
На ранок у коридорі — метушня. Сусид по палаті повідомив байдуже:
— Новеньку винесли. Не витримаВасиль Гнатович подивився у вікно, де сонце, немов ні в чому не бувало, світило далі, і зітхнув, знаючи, що тепер ця лавка буде пам’ятати ще одну зламану долю.
