Connect with us

З життя

Останній притулок: Історія однієї лавки та зламаної долі

Published

on

Останній прихисток. Історія однієї лавочки та однієї зламаної душі

Полуденне сонце повільно хилилося до обрію, розливаючи світло і тепло по закуреним алеям. На краю доглянутого подвір’я, відгородженого високим металевим парканом, під могутньою короною каштана сидів Василь Гнатович. Він обожнював цю лавку — першу від корпусу, з ідеальним оглядом на весь периметр. Тут він був у курсі кожного шелесту, кожної нової машини, кожного приїзду — наче літописець серед загублених доль.

Він відхилився на спинку лавки, витягнувши ноги. Теплий вітер гралось з його сивим волоссям, наче бешкетний хлопчисько. Очі були заплющені, але слух працював чітко. І враз він почув, як за ґратами з м’яким шипінням загальмував автомобіль.

Приплющивши очі, Василь Гнатович глянув у бік вулиці. З-за затемнених вікон дорогої іномарки нічого не було видно. За мить задні двері відчинилися, і на тротуар виліз огрядний, блискучий чоловік у шкіряній куртці. Підбігши до багажника, він витягнув дві валізи.

— Виходьмо, мамо, виходьмо… Приїхали, ось як тут гарно, — з натягнутим ентузіазмом промовив він, зазираючи у салон.

За ним, шаркаючи ногами й опираючись на палицю, вийшла літня жінка. Неввижа, сутула, з напруженим обличчям. Мати.

— Сину, бери валізи та йдемо у приймальню… Мені ще треба одного місця заскочити, — додав він, навіть не глянувши на неї.

— Мамо, не тягни, у мене часу впритул, — вже з роздратуванням буркнув молодий чоловік, зачиняючи багажник.

Василь Гнатович усміхнувся куточком губ. «Ну от іще одна… ще одна душа, кинута, викинута, немов непотрібна річ…» Серце звично стиснулось, і він інстинктивно простягнув руку у кишеню за таблеткою.

Через кілька хвилин двері приймальної гупнули. Чоловік вискочив надвір, вліз у машину й поїхав, навіть не озирнувшись. Автомобіль щез за поворотом.

Василь Гнатович заплющив очі. Відблиснуло спогадом — Мар’янка, його Мар’янка, ще жива, ще щоранку шепотить щось добре, тепле. Завжди разом, усе ділили навпіл. Навіть мріяли — якщо вмирати, то в один день.

Та одного ранку, прокинувшись, він побачив її очі вже відкритими — і застиглими.

Світ завалився. Він не їв, не топив грубку. Просто лежав у холоді й мовчанні, поки не прийшла сусідка та не надіслала синові телеграму.

Син приїхав на другий день.

— Тату, не бери зайвого, усе купимо. Поїдеш до мене, у гостьовій поселимо, вона стоїть пустою, — умовляв він, збираючи батькові речі у сумку.

— Рамочку з Мар’янкою допоможи зняти, — лиш попросив Василь Гнатович.

— А нащо вона тобі? — зітхнув син, та, побачивши батьковий погляд, покірно згодився.

Невістка зустріла його із прищуром і стисненими губами.

— Андрію, ну зрозумій… не міг же я батька там кинути! — шепотів син на кухні.

— А в мене, значить, гості нехай під ліжком ночують?! — отруйно кидала вона. — Будинок для літніх тобі на думку не спав? Доглядати хто буде? Я? Жодного дня, ясно?

Василь Гнатович усе чув. Вийшов у коридор, обіперся о двері:

— Сину, вона має рацію. Збирай документи. Я дозвіл на продаж хати дам. Тільки не сваріться, прошу.

— Ось бачиш! — радісно обернулася невістка. — Розумна людина. А ти впертий, як і твій дід. Заходьте, Василю Гнатовичу, ми все обговоримо.

Він струснув головою, ніби зітруючи минуле. Витер обличчя хустинкою й повільно піднявся з лавки. Нога знову ніяла, та він рушив до корпусу — поглянути, де поселили новеньку.

Жінка сиділа у кріслі біля крайніх дверей. Маленька, акуратненька, з хустинкою, яку то м’яла в пальцях, то акуратно розгладжувала. Намагалася триматися, але губи тремтіли.

— Ну, з новосіллям… — нерішуче почав Василь Гнатович. — Мене Василем Гнатовичем звуть. А вас як?

— Ганна… Олексіївна, — прошепотіла вона.

— За власним бажанням чи як? — тихо спитав він, але очі його казали: «Я все розумію».

— За власним, за власним. Син у мене — начальник великий, онук — на прокурора вчиться. Усе в нас є, усе добре, — говорила вона, немов захищаючись від світу.

«Так, — подумав Василь Гнатович. — Привезли, кинули, мов мішок. А вона — “усе добре”. Лише материнське серце може так брехати, щоб захистити своїх».

— Я тут ненадовго… Трохи посидю — і заберуть. Я не звикла без діла. Не можу я без них, не можу…

Сльози наверталися, але вона наполегливо ковтала їх. Василь Гнатович підвівся:

— Усе буде добре. Потерпи трішки. Я піду, пройдуся перед сном…

Він не обертався. Не міг.

На ранок у коридорі — метушня. Сусид по палаті повідомив байдуже:

— Новеньку винесли. Не витримаВасиль Гнатович подивився у вікно, де сонце, немов ні в чому не бувало, світило далі, і зітхнув, знаючи, що тепер ця лавка буде пам’ятати ще одну зламану долю.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

два × п'ять =

Також цікаво:

HU6 години ago

A jászberényi diófa, amelyik hatszázezer forintot ért meg egy családnak

A jászberényi diófa, amelyik örökre megmentett egy udvart Negyedik éve dolgozom a jászberényi piacon zöldséges standnál, pont szemben azzal a...

LT6 години ago

Žentas, kuris liko: Birutės akys devynerius metus

Mane vadina nedėkingu žentu. Taip sako uošvienės draugės prie bažnyčios Pasvalyje, kai aš parvežu ją iš poliklinikos ir padedu išlipti...

HE6 години ago

האלמנה מרחוב הדקלים

היה סוף אוקטובר, בבאר שבע עוד נשבה החמסין המאוחר שחודר דרך כל בד, לא משנה מה לובשים מתחתיו. אני לבשתי...

BG6 години ago

Свекървата ми изхвърли дрехите, а мъжът ми мълчеше

Стоях във всекидневната с разкъсан найлонов плик до краката и гледах празния рафт в гардероба. — Къде е ризата ми...

CZ7 години ago

Dvě stě padesát hodin, matko

Tereza seděla v kuchyni na sídlišti Lesná v Brně, byla půl čtvrté ráno, a za oknem svítila jediná rozsvícená lampa...

CZ7 години ago

Konvice, co nikdy nevystydla

Jmenuji se Radka Bartošová, bydlím na sídlišti v Pardubicích, ve stejném paneláku už osmadvacet let, a naproti přes chodbu, ve...

HE7 години ago

מאה חמישים מטר על מגרש הכדורגל של בית הספר בעפולה

אני עובדת בבית הספר התיכון כבר שתים עשרה שנה, מזכירה במשרד המנהלת, ורואה הרבה דברים שהורים לא רואים. אבל את...

IT7 години ago

Il quaderno di ricette di mia suocera

Mi chiamo Massimo, ho quarantatré anni e faccio il ragioniere a Bergamo. Per dodici anni ho vissuto nella stessa palazzina...