Останнім часом вона відчутно здала.

В останній час Ганна значно здала. Ні, вона не була ані хворою, ані надто старою: її власна донька вирубала під корінь її життя. Ось уже рік Ганна жила в мене і майже не вставала. Якось сусідка попросила мене зателефонувати до Оксани, її пасербиці.

— Хай приїде. Хочу вибачитися.
— Ганно, чому сама не зателефонуєш?
Ганна опустила очі.
— Боюся, не приїде, якщо подзвоню я. Краще ти, — безсиллям промовила вона і заплакала.

Я набрала номер Оксани.
— Оксаночко? Це сусідка твоєї тітки Ганни. Вона просить тебе приїхати.
— Тітка Віра? Що трапилося? — запитав схвильований голос Оксани.
— Приїдь, дочка. На місці розберешся, — відповіла я і поклала трубку.
— Приїде? — з надією спитала сусідка.
— Приїде! Оксанка у тебе добра, — відповіла я, а про себе подумала: “Шкода Ганну. Але на місці Оксанки я б не поїхала…”

Ту ніч я не спала: все лежала і згадувала Оксану. Багато води утекло з того часу, коли ця маленька східна дівчинка з’явилася в нашому селі. Дівчинку привіз із Татарстану її батько, Іван. Він служив у Казані, там і одружився. Народилася Оксана. Його дружина померла, коли дівчинці було 6 років, і Іван повернувся додому разом з Оксаною. Дівчинку відразу охрестили. Священик назвав її Наталією, але ми всі звали її Оксаною. Незабаром Іван одружився на Ганні, і у них народилася Світланка.

Спочатку все було добре, але Оксанка ніяк не могла назвати Ганну мамою. Все “Тітка Ганна” та “Тітка Ганна”…

— Годую басурманку цю чорномазу, п’ю… Як рідну дитину доглядаю! Невже я не заслужила, щоб вона мене матір’ю називала? — жалілася вона.
— Заспокойся, Ганно! Дівчинка вже велика була, коли рідну маму втратила! Пам’ятає її! Потерпи! Дивись, і назве тебе матір’ю! А не назве — Бог їй суддя! Змирися! Дитина ж!”

Але Ганна не змирилася. Не змогла! З кожним днем все більше ненавиділа пасербицю: навантажувала її непосильною роботою, прагнула вразити чи штовхнути при кожній нагоді. Іван нічого не помічав, наче сліпий був. Він працював у колгоспі на тракторі і вдома бував рідко. При ньому Ганна поводилася цілком пристойно, а сама Оксанка батькові ніколи не скаржилася. Вона росла працелюбною, терплячою і не по роках розумною дівчинкою. Такою пасербицею треба було б пишатися, але Ганна ніяк не вгамовувалася.

Пам’ятаю, дівчинці було всього сім, а мачуха змушувала її няньчити Світланку, носити у великих відрах воду з колодязя, полоти город і доїти корову. Нам, сусідам, було дуже шкода дитину.

— Що ти робиш, Ганно? Грішно знущатися над сиротою! — намагалася я вгамувати Ганну.

— Нічого цій чорномазій відьми не зробиться! Басурманка клята! Хай відробляє свій хліб! — злобно пихкала Ганна.

Якось Оксана в чомусь провинилася перед мачухою, і та її побила. На щастя, це побачила я і відібрала у неї дитину. Хотіла я тоді все розповісти Івану і відкрити очі на його дружину… Але не наважилася влазити в чужу родину. Ох і катувала ж я себе потім за свою боягузтво!

Одного разу Оксанка не догляділа за Світланкою, і та зникла з двору. Знайшлася вона досить швидко, але Ганна була просто в нестямі!

Ні, вона не побила Оксану: справа була в іншому. Іван тоді якраз у нічну змінивку орав. Рано-вранці приїхав він з поля раніше звичайного, а старшої доньки ніде немає! Ганна якраз корову в стадо погнала. Іван кинувся шукати Оксанку, але її ніде не було! І постіль її ще з вечора не розібрана…

Батьківське серце відчуло недобро. Ні світ ні зоря прибіг Іван до мене! Разом з ним ми шукали дівчинку: кричали, звали! Іван навіть заглянув у колодязь, але, на щастя, дитини там не було. Раптом він побачив сарайний замок на коморі і зламав замок сокирою. На купі старого, обгризаного мишами шмаття спала його Оксана!

Добряче надав Іван тоді своїй дружині! Боялися ми, що насмерть заб’є, втрутилися! Хотів розлучитися, але залишився з нею лише заради Світлани!

А Ганна після того випадку стала терпимішою до своєї пасербиці. Полюбила вона її, як свою дочку? Ні, не думаю: Ганна просто боялася чоловіка.

Життя в їхній родині поступово налагоджувалося. Однак Оксана перестала розмовляти і замкнулася в собі. Даремно Іван показував дочку найвидатнішим лікарям! Куди тільки не возив її, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчинка все так само мовчала. Іван ходив ніби не свій…

Тоді він вчинив радикально: розлучився з дружиною, забрав Оксану і поїхав. Молодшій, Світланці, Іван справно платив аліменти.

Роки минали. Світлана виросла, вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Києва. З матір’ю у них стався якийсь конфлікт, і Світлана викреслила її зі свого життя.

Для Ганни настали справжні чорні дні. Зрозуміти її можна: у цьому житті сусідка любила лише свою Світланку. Вона була для неї єдиним світлом у віконці! А тут усе життя раптом закінчилося…

Ганна почала ходити до церкви, молитися, плакати! Просила Господа, щоб пом’якшив кам’яне серце її дочки! Все дарма! Світлана не писала їй, не дзвонила і не приїжджала!

Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але дочка її навіть на поріг не пустила!

А що ж Оксана? Я бачила її кілька років тому, на похоронах Івана. Він помер, і Оксана вирішила поховати свого батька в рідному селі. Вона виросла, покращала, розцвіла. З маленького забитого заморыша Оксанка перетворилася на справжню східну красуню. І мова до неї теж повністю повернулася! Разом з Оксаною приїхали її чоловік і двоє маленьких синів.

А Світлана навіть на батькові похорони не з’явилася! Зате вона приїхала за тиждень і попросила матір переоформити на неї будинок.

— Доню, але ж я ще жива… — розгубилася Ганна.
— Мамочко, та живи собі! Але ж рано чи пізно це станеться! Мені доведеться вступати в спадщину, а це ціла купа непотрібної тяганини! Простіше зробити це заздалегідь.

Ганна послухалася і поступилася дочці. Вони переоформили будинок, і Світланка тут же поїхала. Повернулася вже з покупцями і викинула матір з її ж дому. А потім забрала гроші і була такою…

Це остаточно зламало Ганну. Сусідка тяжко захворіла, і я взяла її до себе. Таке от життя…

Ніч у нас обох пройшла без сну, в важких, непростих думах. Я була впевнена, що Оксанка не приїде, адже мачуха заподіяла їй стільки зла! Ходила по хаті, робила вигляд, що зайнята господарством, і боялася подивитися в очі Ганні.

Оксана приїхала лише опівдні. Я залишила їх з Ганною наодинці. Вони довго розмовляли, і нарешті обидві вийшли з кімнати. Я помітила, що Ганна пожвавилася і навіть помолодшала.

— Тітко Віро, я забираю маму Ганну до себе. Допоможете мені зібрати її речі? — попросила Оксана.
— Оксаночко, дитинко! Дякую тобі, але слабка я зовсім… Не перенесу дорогу…
— Нічого! У нас ви швидко поправитеся! Онуки не дадуть хворіти! Та й мені веселіше з вами буде! — усміхнулася Оксана.

Я зібрала речі Ганни, і вони поїхали. Пізніше Оксана подзвонила і сказала, що доїхали добре. Вони мені досі телефонують: то Оксанка, то Ганна… Ганна розповідає мені про своє нове життя. Про свою Світланку вона мовчить. Та я й не питаю: не хочу ворушити її ніколи незаживаючу рану. Проте про Оксану, про зятя й онуків Ганна розповідає з нескритим захопленням і гордістю. Я слухаю її і думаю, яким же великим, щедрим і милосердним виявилося серце у цієї маленької! А адже з самого дитинства їй стільки різного довелося пережити…

Не кожен дорослий переніс би таке! Оксана виявилася мудрою і дуже сильною: не зламалася і витримала все. А світла душа її так і не заплямувалася у цій бруді. Вона залишилася такою ж: чистою, красивою і не пам’ятаючою жодного зла…