Connect with us

З життя

«Передайте дочці, що мене більше нема»: історія жінки, яка обрала дім для літніх, щоб знайти спокій

Published

on

На стійці реєстрації панувала тиша. Лише годинник на стіні відбивав секунди, нагадуючи: час іде, незважаючи ні на що. Ганна обережно вийняла з сумочки паспорт і медичну картку, склала їх разом і передала дівчині за склом. Та кинула погляд на документи, потім на жінку. В її очах промайнула легка тривога, але вона промовчала. Взяла папери і мовчки записала щось у журналі.

— У вас є родичі? — тихо запитала вона, не піднімаючи очей.

Ганна зітхнула, втомлено, як людина, яка тисячу разів чула це запитання — і стільки ж разів відповідала.

— У мене була донька. Але краще сказати їй, що я померла. Так всім буде спокійніше… і зручніше.

Дівчина підвела погляд, вражена. Хотіла щось заперечити, але, побачивши обличчя Ганни, промовчала. У глибині її очей не було ні болю, ні злості. Лише втома. Така, що з нею не сперечаються. Її не лікують. Її можна тільки пережити.

Колись у Ганни було зовсім інше життя. Повне запахів випічки, пелюшок, дитячого сміху і нескінченних справ. Її чоловік загинув в автокатастрофі, коли їхній доньці, Катерині, виповнилося лише чотири роки. З того часу вона залишилася одна — вдова, мати, господиня і опора. Без допомоги, без тилу. Але з вірою, що впорається. Заради Катерини.

І вона впоралася. Працювала в школі, вечорами перевіряла зошити, вночі прала і прасувала, у вихідні ліпила вареники і читала казки. Катерина росла розумною, доброю, улюбленою. Ганна ні на що не скаржилася. Тільки інколи, глибокої ночі, коли весь дім завмирав, вона зачиняла двері, сідала на кухні і дозволяла собі кілька сліз. Не від слабкості — від самотності.

Коли Катерина виросла, вона вийшла заміж, народила сина, переїхала до Харкова. Спочатку телефонувала кожного вечора. Потім — раз на тиждень. Потім — раз на місяць. А потім… настала тиша. Не було ні сварки, ні образ. Просто — «Мамо, ти ж розумієш… у нас зараз іпотека, робота, садочок… ніколи зовсім. Вибач. Ми тебе любимо, правда. Просто зараз складно».

Ганна кивала. Вона завжди розуміла.

Коли стало важко підійматися сходами — купила собі тростину. Коли почали мучити безсонні ночі — записалася до терапевта, попросила ліки. Коли настала абсолютна тиша — придбала радіо. Коли настала самотність — просто прийняла її. Катерина іноді надсилала гроші. Небагато. На ліки вистачало.

До будинку для літніх людей Ганна прийшла сама. Подзвонила, дізналася умови, зібрала речі. Охайно склала улюблений светр, теплу шаль, поклала фотоальбом. Зачинила двері — не озираючись. На прощання опустила в поштову скриньку доньки лист. Без докорів, без претензій.

«Катю, якщо колись приїдеш — а мене вже не буде, знай: я не пішла від тебе. Я пішла до себе.
Не хочу бути тягарем. Не хочу, щоб ти вибирала між совістю і зручністю.
Нехай буде простіше — і тобі, і мені.
Я тебе люблю. Мама.»

У пансионаті Ганна не скаржилася. Читала, доглядала за квітами, іноді пекла печиво, якщо пускали на кухню. Вона не нила, не нарікала і не чекала. Але кожного вечора, коли в коридорі гасили світло, вона відкривала скриньку і діставала знімок — Катерина в дитинстві, в червоному пальтечку з білими бантами.

Ганна проводила пальцями по фото, закривала очі і шепотіла:

— На добраніч, моя пташечко. Хай у тебе все буде добре…

І засинала. З надією, що, можливо, десь там, в іншому місті, в іншому житті, хтось все ж ще пам’ятає про неї.

Минули три роки. Катерина дійсно приїхала. Одного разу, раптово. Притиснула до серця той лист, що весь цей час зберігався нерозпечатаним — вона не змогла прочитати його тоді. Втомлена, спантеличена, з очима, повними провини, вона перейшла поріг притулку і запитала: «А Ганна Миколаївна… тут ще?..»

Молода медсестра кивнула і провела її в сад. Там, під яблунею, в кріслі-гойдалці, спала сива жінка. В руках — фотографія. Вітер колихав її тонке волосся, а обличчя було таким… спокійним.

Катерина не витримала. Упала на коліна перед нею і заплакала:

— Мамо… Вибач… Я все розумію. Але я так тебе люблю.

Ганна не прокинулася. Але усміхнулася уві сні. Можливо, їй і наснилося: маленька дівчинка в червоному пальто мчиться до неї по осінній алеї з вигуком: «Мамочко!»

Бо навіть якщо ніхто не чує — серце матері чує завжди.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

сімнадцять − чотирнадцять =

Також цікаво:

З життя6 години ago

It Can’t Get Any Worse Than This!

Alison, stop it already! begged her husband. I cant live under the same roof with you like this! Youve put...

З життя6 години ago

A Flat for Two? Count Me Out!

Twobed flat? Not a chance for me! Ill put the lease in Graces name and move in with you. Youre...

З життя8 години ago

My Patience Has Run Out: Why My Wife’s Daughter Will Never Set Foot in Our Home Again

My patience finally snapped Ive reached my limit and the stepdaughter of my wife will never set foot in our...

З життя9 години ago

I Want a Divorce,” She Whispered, Turning Away with a Heavy Heart.

22January Im seated at the kitchen table, the old kettle humming, and I cant stop the words from spilling out...

З життя10 години ago

A Flat for Two? Count Me Out!

A flat for two? Not me! Ill transfer the flat into Poppys name and move in with you. Youre living...

З життя11 години ago

Simply Unloved

Listen says Davids fatherinlaw, John, sternly weve taken you into the family, we treat you like one of our own,...

З життя13 години ago

I Want a Divorce,” She Whispered, Turning Away from Him.

I want a divorce, she whispered, and turned her gaze away. It was a chilly evening in Manchester when Emily...

З життя13 години ago

When I Turned Fifteen, My Parents Decided They Definitely Needed Another Child.

When I turned fifteen, my mother and father declared, as if it were a law of the universe, that we...