Connect with us

З життя

«Передайте дочці, що мене більше нема»: історія жінки, яка обрала дім для літніх, щоб знайти спокій

Published

on

На стійці реєстрації панувала тиша. Лише годинник на стіні відбивав секунди, нагадуючи: час іде, незважаючи ні на що. Ганна обережно вийняла з сумочки паспорт і медичну картку, склала їх разом і передала дівчині за склом. Та кинула погляд на документи, потім на жінку. В її очах промайнула легка тривога, але вона промовчала. Взяла папери і мовчки записала щось у журналі.

— У вас є родичі? — тихо запитала вона, не піднімаючи очей.

Ганна зітхнула, втомлено, як людина, яка тисячу разів чула це запитання — і стільки ж разів відповідала.

— У мене була донька. Але краще сказати їй, що я померла. Так всім буде спокійніше… і зручніше.

Дівчина підвела погляд, вражена. Хотіла щось заперечити, але, побачивши обличчя Ганни, промовчала. У глибині її очей не було ні болю, ні злості. Лише втома. Така, що з нею не сперечаються. Її не лікують. Її можна тільки пережити.

Колись у Ганни було зовсім інше життя. Повне запахів випічки, пелюшок, дитячого сміху і нескінченних справ. Її чоловік загинув в автокатастрофі, коли їхній доньці, Катерині, виповнилося лише чотири роки. З того часу вона залишилася одна — вдова, мати, господиня і опора. Без допомоги, без тилу. Але з вірою, що впорається. Заради Катерини.

І вона впоралася. Працювала в школі, вечорами перевіряла зошити, вночі прала і прасувала, у вихідні ліпила вареники і читала казки. Катерина росла розумною, доброю, улюбленою. Ганна ні на що не скаржилася. Тільки інколи, глибокої ночі, коли весь дім завмирав, вона зачиняла двері, сідала на кухні і дозволяла собі кілька сліз. Не від слабкості — від самотності.

Коли Катерина виросла, вона вийшла заміж, народила сина, переїхала до Харкова. Спочатку телефонувала кожного вечора. Потім — раз на тиждень. Потім — раз на місяць. А потім… настала тиша. Не було ні сварки, ні образ. Просто — «Мамо, ти ж розумієш… у нас зараз іпотека, робота, садочок… ніколи зовсім. Вибач. Ми тебе любимо, правда. Просто зараз складно».

Ганна кивала. Вона завжди розуміла.

Коли стало важко підійматися сходами — купила собі тростину. Коли почали мучити безсонні ночі — записалася до терапевта, попросила ліки. Коли настала абсолютна тиша — придбала радіо. Коли настала самотність — просто прийняла її. Катерина іноді надсилала гроші. Небагато. На ліки вистачало.

До будинку для літніх людей Ганна прийшла сама. Подзвонила, дізналася умови, зібрала речі. Охайно склала улюблений светр, теплу шаль, поклала фотоальбом. Зачинила двері — не озираючись. На прощання опустила в поштову скриньку доньки лист. Без докорів, без претензій.

«Катю, якщо колись приїдеш — а мене вже не буде, знай: я не пішла від тебе. Я пішла до себе.
Не хочу бути тягарем. Не хочу, щоб ти вибирала між совістю і зручністю.
Нехай буде простіше — і тобі, і мені.
Я тебе люблю. Мама.»

У пансионаті Ганна не скаржилася. Читала, доглядала за квітами, іноді пекла печиво, якщо пускали на кухню. Вона не нила, не нарікала і не чекала. Але кожного вечора, коли в коридорі гасили світло, вона відкривала скриньку і діставала знімок — Катерина в дитинстві, в червоному пальтечку з білими бантами.

Ганна проводила пальцями по фото, закривала очі і шепотіла:

— На добраніч, моя пташечко. Хай у тебе все буде добре…

І засинала. З надією, що, можливо, десь там, в іншому місті, в іншому житті, хтось все ж ще пам’ятає про неї.

Минули три роки. Катерина дійсно приїхала. Одного разу, раптово. Притиснула до серця той лист, що весь цей час зберігався нерозпечатаним — вона не змогла прочитати його тоді. Втомлена, спантеличена, з очима, повними провини, вона перейшла поріг притулку і запитала: «А Ганна Миколаївна… тут ще?..»

Молода медсестра кивнула і провела її в сад. Там, під яблунею, в кріслі-гойдалці, спала сива жінка. В руках — фотографія. Вітер колихав її тонке волосся, а обличчя було таким… спокійним.

Катерина не витримала. Упала на коліна перед нею і заплакала:

— Мамо… Вибач… Я все розумію. Але я так тебе люблю.

Ганна не прокинулася. Але усміхнулася уві сні. Можливо, їй і наснилося: маленька дівчинка в червоному пальто мчиться до неї по осінній алеї з вигуком: «Мамочко!»

Бо навіть якщо ніхто не чує — серце матері чує завжди.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 + 6 =

Також цікаво:

З життя5 години ago

Caught My Sister-in-Law Trying on My Clothes Without Permission

I caught my sisterinlaw, Iona, fumbling through my clothes without asking. Sam, please, can we keep the nightstays to a...

З життя6 години ago

Don’t Judge Me Harshly

Dear Diary, The thought of the NewYear holidays had me buzzing with anticipation. Id booked a short trip to Aviemore,...

З життя7 години ago

You Brought Her to Us Yourself

You brought her into our lives yourself, Emily whispered, her voice trembling like a violin string about to snap. Mark,...

З життя8 години ago

Listen to Your Inner Voice

Listen to yourself, Emily heard herself say. Emily, we agreed. Granddads waiting, Helen called from the doorway, clutching a bag...

З життя9 години ago

My Brother Called Me Yesterday and Asked Me to Transfer My Share of the Country House to Him, Arguing That He Had Been Caring for Our Father for the Past Three Years

My brother rang me yesterday asking me to hand over my share of the family farm to him. His sole...

З життя10 години ago

I Married a Struggling Bloke, and My Entire Family Laughed at Me!

7March I married a man who had almost nothing. My whole family laughed at me. Seven years ago I said...

З життя10 години ago

I’ve Become a Surrogate Twice: Now My Children and I Have Everything We Need for a Good Life

I became a surrogate twice, and now my kids and I have everything we need to live comfortably. I had...

З життя11 години ago

My Daughter-in-Law Was Furious When I Told Her It’s Our Family Tradition to Name a Child After Their Grandfather.

My daughterinlaw, Ethel, flared up the moment I reminded her that, in our family, its customary to name a boy...