Передвісник бурі

Затиш перед бурею

У закинутому богом селі, де пильні вулиці простягались серед нескінченних полів, повітря тремтіло від спеки, ніби натягнута струна перед розривом. П’ятий день без дощу перетворив усе навколо на суху, потріскану пустелю. Асфальт дихав жаром, як розпечений вугіль, а тиша була такою густою, що, здавалося, її можна розрізати ножем. Все дратувало до нудоти: скрип жалюзі, запах паленого олії з сусідської кухні, дзвін ложки, що впала на підлогу. Навіть муха, що билася об віконне скло, лунала, як тривожний наспів, немов відчувала бурю, про яку люди ще не знали.

Оксана прокинулась серед ночі від відчуття, що хтось стоїть поруч. Не погляд, а важка, майже відчутна присутність, немов тінь затаїлась у кутку кімнати. Вона лежала нерухомо, вслухаючись у тишу своєї маленької хати. Душно. Вікон вона не відчиняла — у цьому селі ніч приносила не прохолоду, а гавкіт собак, п’яні розмови та запах дешевих цигарок. Повітря було застійним, як у покинутому коморі. Тіло горіло зсередини, ніби її висушувало не спекою, а чимсь невидимим, що накопичувалося роками, немов порох у кутах.

На кухні почав капати кран. Оксана припіднялась, прислухаючись. Кап. Тиша. Знову кап. Вона встала, пройшлася босоніж, обережно уникаючи скрипучі дошки, наче боячись розбудити когось, хоча знала: у хаті вона сама. На підлозі лежала розбита чашка. Уламки, гострі, як свіжий поріз. Поруч — калюжа води, не краплі, а ціла, ніби хтось виплеснув склянку. Кругла, спокійна, чужа. Оксана завмерла. Вона жила сама. Завжди жила сама. Але в цю мить її впевненість дала тріщину.

Вона вимкнула світло і повернулась у спальню. Сон не йшов. Ковдра липла до шкіри, подушка здавалася розпеченим каменем. Оксана ворочалась, намагаючись впіймати неіснуючий протяг. Усередині неї поселилося щось — не голос, не постать, а тінь. Немов хтось мовчав поруч, і ця мовчанка була голоснішою за будь-які слова. Вона не лякала, але виснажувала, як тонка тріщина, що повільно розповзається по склу.

Вранці вона варила борщ. Поставила каструлю охолоджуватись, взяла ганчірку, протерла плиту — не тому що було брудно, а щоб зайняти руки. Сіла біля вікна, дістала старий зошит. Потертий, у клітинку, з жирною плямою на обкладинці та загнутими куточками сторінок. У ньому — списки покупок, уривки віршів з юності, нотатки, рецепти, мрії. Був навіть малюнок — чайник із клубами пари, намальований тремтячою рукою років десять тому. Сьогодні вона відкрила чисту сторінку і написала: «Ніхто не приходить. Ніхто не питає. Але я все ще тут».

Потім перекреслила. Повільно, наче викреслювала частку себе. Чорнила розплилися, папір під пальцями здавався шорстким, ніби опирався.

Вона довго сиділа. Слухала, як гуде старий холодильник, як хлопає двері у сінях. Хтось прийшов. Не до неї. Знову повз. Кроки сходами лунали все глухіші з кожним роком. Світ ішов далі, не озираючись.

Оксана пройшла в кімнату, сіла на край ліжка, поправила ковдру чоловікові, Тарасові. Він не прокинувся. Дихав важко, нерівно, але звично. Вона поклала руку йому на плече. Він не відсторонився. Значить, ще відчуває. Значить, ще живий. І вона поруч. І поки є це «разом» — є і сенс.

Оксана лягла поруч. Не для сну. Аби бути ближче. Просто лежати і дПерсик прийшов до неї в ліжко, муркотів теплом у холодній темряві, і вона згадала, як давно не чула, що хтось просто був поряд без слів.