Переселення в новий дім: чому це завжди виклик.

Переїзд у нову хату – справа не з легких. Хто хоча б раз стикався з цим, той знає.

Ось і Марійка з чоловіком Іваном, нарешті придбавши просторіше житло, готувалися до переїзду після Різдва.

Вони вже почали складати речі у картонні коробки, одне – на викид, інше – обережно запакували…

Настала черга великої шафи з антресолями. Іван перед роботою дістав звідти коробку з різдвяними прикрасами, а заодно витяг усе, що лежало поруч, і склав акуратною стопкою. Тепер Марійці довелося це розбирати.

Зрозуміло, на антресолях зберігається те, чим користуються рідко, але й викинути одразу не наважуєшся – раптом ще стане в пригоді.

Марійка взяла двотижневу відпустку саме для цього: розібрати, перебрати, вирішити, що візьме в нове житло, а що залишить. Справа була непростою. Що робити зі шкільними зошитами, щоденниками, грамотами? Коли були живі батьки, вони все це зберігали, а тепер це перейшло до неї, наче спадщина.

Вона сиділа біля цієї купки й методично перебирала «архівні скарби», частину відразу відправляючи у смітник, частину – відкладаючи окремо. І ось у її руках опинилася невелика скринька, обклеєна мушлями та річковими камінцями, загорнена у м’який льняний мішечок.

Це був подарунок від улюбленого дідуся. Він привіз її з Карпат, коли Марійці, тоді ще Марусі, було десять. І скринька стала її маленькою таємницею. Тут вона зберігала найдорожчі дрібниці – спогади про мрії та події.

«Мабуть, у Софійки такого немає…» – подумала Марійка про доньку, але відразу ж сумніви охопили її.

Сучасні діти занадто практичні, їм не до романтики. У десять вони вже точно знають, ким стануть та куди підуть вчитися.

Вони ж у їхні роки про таке й не мріяли.

Довелося йти у звичайний технікум, вивчитися на бухгалтера й працювати на місцевому цукровому заводі.

А от Іванові пощастило більше.

Він мріяв стати лікарем – і став ним.

Закінчив університет і повернувся в рідне місто, тепер – шановний фахівець. Його знання дуже потрібні.

І Софійка така ж цілеспрямована. Хоча, правду кажучи, у свої одинадцять ще не визначилася з професією.

Марійка тримала скриньку в руках і раптом злякалася її відкрити. Що там сховано? Які дитячі таємниці?

Нарешті кришка піднята, а всередині… Що там може бути особливого? Дешевий кулон на ланцюжку зі зламаною застібкою – мама купила на ярмарку.

Ось бабусина брошка у вигляді метелика з камінцями, два з яких давно випали.

Ось велика перламутрова ґудзина. Гарна, але від чого – вже й не згадати.

Губна помада в золотистій упаковці – подарунок подруги у восьмому класі, якою мати не дозволяла користуватися. Так і пролежала.

І раптом – оксамитова краватка-метелик! Темно-синя, витончено пошита.

Спогади кинули її у далекі часи, коли на шкільний різдвяний вечір запросили хлопців із сусідньої школи. Чому – не пам’ятала. Може, їхній актовий зал ремонтували, може, так вирішив директор.

Гості виступили з концертом, потім були танці – перші в її житті. Який це був клас? П’ятий чи шостий? І саме тоді Маруся вперше «закохалася». Хоч, звісно, це було лише дитяче захоплення.

Але хлопчик їй дуже сподобався, коли стояв на сцені й читав вірші, які тоді здалися їй надзвичайно глибокими.

Ось і аркуш у клітинку з цими рядками. На тому хлопчику був темно-синій костюм і ця сама краватка-метелик. А як вдумливо він говорив!

Як Маруся мріяла, щоб він запросив її на танець! Вона стояла в куточку в білій сукні з бантом, у шовкових черевичках, вперше з розпущеним волоссям замість звичних кісок. Скільки їй було? Одинадцять? Дванадцять? Не пригадати вже. Але те перше хвилювання досі жило в серці.

Ні, він її не запросив. Та й пішов із вечора раніше.

Вона з подругою вийшли слідом. Він швидко одягнувся, знявши метелика, натягнув шапку аж до брів і пішов. Дівчата спостерігали за ним збоку. А коли повернулися, Маруся знайшла ту краватку на підлозі.

Вона підняла її й вибігла на ґанок, щоб повернути, але побачила, як хлопчик сів у машину, двері захлопнулися – і він зник. Мабуть, батьки забрали. Так вони й не познайомилися, більше не зустрічалися. Навіть імені його вона не знала.

Скільки років минуло! А ця скринька зберегла той маленький, здавалося б, незначний момент. Всі дитячі скарби повернулися на місце, і Марійка поставила скриньку на підвіконня, вирішивши більше не ховати її.

Це частина її дитинства – хай залишиться як родинна реліквія. Може, і Софійці колись розповість. Але як вона відреагує? Напевно, скаже: «Мамо, дитинство минуло, ці речі вже нічого не варті! Треба жити сьогоденням!»

Але вона помТа як вона помилилася – коли Софійка прийшла зі школи, вона одразу побачила скриньку, з цікавістю передивила її вміст і тихо промовила: «Мамо, як же це гарно…».