Підле зникнення: він пішов, навіть не попередивши про розлучення.

Ушов Гриць підло, некрасиво, не повідомив дружину, що має намір подати на розлучення. Повернувшись додому, як зазвичай, Любка раптом виявила порожню вішалку в коридорі, порожні шафи і тумби. Любка пройшлася по квартирі в подиві та розгубленості. Зникнення чоловіка виявилось повною несподіванкою, і тому Любка не знала, як реагувати.

Переодягнувшись, Любомира підігріла суп, задумливо поїла, вспоминаючи і гірко посміхаючись. “Так… Гринь, виходить, я тебе зовсім не знала! Хороша жінка, нема що сказати!” – миючи посуд, думала Люба.

Майже тридцять років прожила сім’я Пустихів разом. Виріс, одружився та поїхав до Польщі єдиний син Володимир.
– Вовка поїхав, дім спорожнів, щоб Гриня твого не потягнуло на пригоди… – висловила побоювання давня подруга Раїса.
Люба тоді засміялась безтурботно та весело:
– Ах, яка турботлива! Переживаєш? А то я тебе, Райко, не знаю!
– А дарма смієшся, – образилася Раїса, – я таких історій тисячі знаю! Діти за поріг, чоловікові бес у ребро, а жінка самотня, нікому не потрібна!
Люба засміялась знову:
– Ти, Райко, як була ще в дитинстві зараза, так нічого не змінилося! Якби з тобою одночасно на горщиках не сиділи, чи стала б я тебе слухати?

Після від’їзду Володимира, подружжя стало частіше проводити час разом. Вони ходили до кіно, гуляли по парку, їздили на дачу, запрошували друзів і смажили шашлики. Було затишно і дуже спокійно. Здавалося, що життя розпочало новий розділ, повний ніжності та впевненості у завтрашньому дні. Григорію виповнилося п’ятдесят шість, Люба перетнула п’ятдесят. Можна було жити на своє задоволення, разом старіти, відвідувати сина, чекати на онуків.
– Щось ваш Володька з дітьми не поспішає… – зауважила Раїса після того, як Пустихи черговий раз повернулися з Польщі і Люба обмовилася, що молоді живуть прекрасно, душі одне в одному не чують.
– Рає, Рає, ну ж ти не можеш просто порадіти! Обов’язково зі своїм дегтем влізеш!
– А що? Хіба не права я?! Три роки як живуть, і все вдвох, – не відступала Раїса.
– Їм світ хочеться побачити, одне одного краще пізнати! Сьогодні на народження дітей інакше дивляться, не так, як у наш з тобою час, – зітхнула Любомира.

А ще через півтора року у Володимира народилася двійня, хлопчик і дівчинка. Софія та Арсен. Дітки вийшли красиві та здорові, любо дорого дивитися. По скайпу невістка що вечора дзвонила, малюків показувала, а як вісім місяців їм виповнилося, підросли трохи, зміцніли, так Любомира з Григорієм знайомитися полетіли, побавитися, на руках потримати онуків.
– Які чудові діти! – захоплювалася Люба, демонструючи Раїсі фотографії. – Дивись, як Софія на Володьку схожа! А Арсен на Жанну!
– Ееее “схожі”! – передражнила Раїса,- Вони ще маленькі, ні на кого поки не схожі! От ходити почнуть, говорити, тоді вже буде видно.
– Ти чого така колюча? Не хочеш на дітей дивитись, так і не треба! – Люба зібрала фотографії та сховала їх у ящик, щоб пізніше розкласти в альбоми. Зберігати світлини Люба воліла по-старому. З численних цифрових зображень, обирала найкращі та друкувала.

Раїса була свідомо самотньою, так вона сама про себе говорила. Все життя у неї були коханці, переважно одружені.
– Одруженому чоловікові багато не треба, і це дуже зручно, дружині їжа та брудні ганчірки, мені увага і ласка, – декламувала Раїса.

Від бабусі їй дісталася затишна однокімнатна квартира з балконом, неподалік від метро “Арсенальна”. Раїса втекла з-під батьківської опіки, як тільки отримала права на спадщину.
– Хочу жити так, як хочу я! – оголосила вона і так і зробила.

Переїхавши, Раїса пофарбувала волосся у яскраво-рудий колір, купила собі яскраву помаду та перші туфлі на високих підборах.
– Приїжджай, Любко, на новосілля, – запросила вона подругу. – До мене такі хлопці прийдуть, обалдієш!

Саме на новосіллі у Раїси Люба зустріла Григорія і незабаром вийшла за нього заміж.
– От тебе ж і примудрило! – отримавши запрошення на весілля, – вигукнула Раїса, – перший же хлопець і відразу заміж! А порівняти?! А вибрати?! Нудна ти, немає сил!

Люба, однак, у своєму Григорії не сумнівалася, була впевнена, що вони пара на все життя. Багато років так воно і було і раптом це…
– Рає, привіт! – зателефонувала Любомира подрузі, – від мене Гриня пішов. Зовсім пішов, з речами… Нічого не сказав, записки не залишив, а телефон мовчить.
– Ти у відпустці давно була? – раптом запитала Раїса.
– У відпустці?! – здивувалась Любомира, – Ти мене не чуєш, Рає? Гриня, кажу, пішов, залишив мене. Причому тут відпустка?!
– Пиши, Любко, заяву, в Грузію з тобою поїдемо, у мене там тітка живе, ти знаєш.

Люба затихла, подумала трохи і погодилася: – Ти права, Райко, їдемо у Грузію!
Гостинність у Грузії така, що, відчувши її на собі лише одного разу, не забудеш вже ніколи. Тітка Раї, красуня Анна, колись давно вийшла заміж за грузина Мате і поїхала з ним у Тбілісі. Одна за однією народилися у Анни з Мате чотири сини, один гарніший за іншого. Хлопці виросли, одружилися, народили дітей, а діти онуків – сім’я стала ще більшою. І ось у цю величезну, галасливу та веселу сім’ю приїхали погостювати Раїса з Любомирою.

І така вдала виявилась ідея з відпусткою, що вже через кілька днів Люба перестала копатись у собі та шукати причини того, чому Григорій пішов. “Все ж просто як двічі два, – подумала вона, сидячи у дворі та насолоджуючись запахами їжі, що готується, – він розлюбив, але не наважився мені сказати. І справа зовсім не у мені. Це ж життя, тільки і всього”.
– Соку попий! – Раїса поставила перед Любанею стакан свіжого гранатового соку. – Що в тебе з лицем, Любко? – спитала вона, кинувши уважніший погляд на свою подругу.
– А що з ним? – не зрозуміла Люба і зробила кілька ковтків терпкого, неймовірно смачного напою.
– Воно в тебе… Не знаю, розгладилось якесь, помолодшало.

У Тбілісі, в місті, в якому неможливо не закохатися, Люба познайомилася з Давидом. Чоловік прийшов навідати одного із двоюрідних братів Раїси. Усі вони довго сиділи у дворі за великим дерев’яним столом. Пили густе вино, закушували домашнім сиром та фруктами, співали пронизливі грузинські пісні на різні голоси, і Люба із задоволенням ловила на собі погляди Давида, відповідала на ласкаві пів-усмішки його повних губ. Він був її ровесником, високим, підтягнутим, із розкішним, з просіддю волоссям. Той вечір був таким ароматним, таким особливим, що Люба запам’ятала його на все життя.
– Дякую тобі, – прошепотіла Любомира, низько нахилившись до вуха Раїси, а та, не запитавши ні про що, тихенько потиснула руку подрузі.