Після похорону коханої він вирушив у рідне село.

Від похорону своєї Валентини Олександр Степанович вирушив прямо до рідного села. У квартирі, де він проживав з дружиною до останньої її хвилини, він залишатися не міг, та й не було сенсу — незабаром вона перейде у власність сина його дорогої Валечки, а спільних дітей у них не було…

Відлетіла в небеса мила, лагідна, незамінна… Залишила Олександра Степановича вдівцем доживати свій вік. Ось і крокує він від траси до села, де жили і померли його батьки, і де він не був вже багато років. Що там з домом? Чи не розвалився, чи не завалився зовсім?

Стояли останні травневі дні, пил ще не встиг заглушити яскравість молодого листя, небо звучно розтинали крилами невтомні ластівки… “Як добре, що життя продовжується і після нашого відходу!” — думав Олександр Степанович.

Два стенди в серці і перенесений інфаркт дозволяли сподіватися на те, що розлука з Валентиною довгою не буде. Але поки життєві клопоти ніхто не відміняв… Проходячи повз сусідський будинок, зупинився біля сидячого на лавці Грицька. “Треба б у магазин сходити, горілки купити та пом’янути з Грицьком Валентину”, — подумав Олександр Степанович.

— Пригощати мене не треба, я сьогодні свою норму виконав, — Грицько мовби прочитав думки Олександра Степановича. — Завтра мене похмелиш!

Зрозумів Олександр Степанович, що звідти допомоги не чекати, пішов до оселі своєї троюрідної сестри Віри — за інструментом, щоб відремонтувати прилаштовані до будинку дошки.

Так і залишився у неї на ніч, а вранці з її сином Льошкою разом взялися за справу. За кілька днів привели будинок у цілком жиле стан. Тільки напівгнилі наличники Віра строго наказала змінити, тому що наличники — це вхід до душі господаря…

Збережений від батька столярний інструмент радував руки і грів душу. Олександр Степанович сам узявся майструвати нові наличники. Подумав про себе: “Невже я, колишній льотчик-випробувач, підполковник у відставці, не впораюся з роботою, яку кожен нормальний чоловік повинен вміти робити?”.

Справився. А коли на його вікнах засяяли новенькі жовті вичерблені наличники, з’явилися замовники. І приїжджі, і з місцевих. Пенсії Олександру Степановичу цілком вистачало, але від того, що люди потребували плодів його праці, на душі ставало тепліше… Пригнав з міста свою побиту, але доглянуту “Ладу Ниву”, і справа пішла.

Одного разу приснився йому сон, після якого його весь день не полишало відчуття образи. Приснилося йому, що стоїть він на порозі тієї квартири, де жив він зі своєю Валечкою, а вона йому каже, та так строго: “Йди звідси, я тебе не пущу! Нічого тут байдикувати!”

Ніколи Олександр Степанович від Валентини таких слів не чув. І ще що образливо — так це те, що в домі повно якихось людей, які там живуть, а йому місця не знайшлося! Смішно, звісно — сон ж бо, а образа довго в душі трималася…

Увечері того ж дня, повертаючись із магазину, ледве не наткнувся на хлопчину років восьми, що сидів на ґанку. Хлопець був худющий і брудний. На щоках вимиті борозенки — видно, плакав. Назвався Гришком.

На питання, чому він, на ніч дивлячись, не вдома, відповів, що мама побила, розсердився і втік.

Бачив Олександр Степанович, що щось тут не так… Кросівки на хлопчику різні, хоч від бруду це і не дуже помітно. Штани також брудні, рвані…

Нагодував його, напоїв молоком, принесеним від Віри, і відправив до матері. А вранці не здивувався тому, що Григорій спить на його ґанку, загорнувшись у килимок. Взяв його на руки й переніс на диван, а хлопчина так і не прокинувся.

Коли гість все ж таки прокинувся, відмив його — бруд одлітав шматками. Повернувся, сказав вночі. Прийшов додому, а мами там немає, — замість неї дядьки п’яні сваряться. Залишив Олександр Степанович гостя за сніданком і пішов з’ясувати ситуацію до Віри.

— Знаю, знаю, про що будеш питати, — відповіла сестра. — Мати у нього наркоманка. За два роки після загибелі Гришкового батька зовсім скотилася. Та тут таких повно! Ні опека, ні захист прав дитини у нас тут не працюють!

Торік тут така пара по п’янці дітей у будинку заморозила — у комірчині закрили, а відкрити забули. І Гришко у Ельвіри цю зиму не перезимує — уморить вона його. Зовсім збожеволіла!

Олександр Степанович пішов на інший кінець села до Ельвіри. Те, що він побачив, перевершило його найгірші очікування: щось брудне, обірване, синьо-фіолетове, колись було жінкою, вимагало з нього за право виховувати і годувати її сина пляшку горілки.

Здригнувшись від відрази, Олександр Степанович пішов додому. Біля ганку Гришка мив останнє колесо “Ниви”. Машина сяяла на сонці, як новенька…

Увечері, вкладаючись спати на надувному матраці, Гришка попросив дозволу називати Олександра Степановича татом Сашею.

— Тато Саша, адже ми тепер сім’я, — з надією поглядаючи в очі Олександру Степановичу, сказав Гришка.

— Ну, звичайно, сім’я! — відповів раптом ставший татом Олександр Степанович.

— А адже добре, коли в родині є жінка!

— Ти мені одружитися хочеш, дружок? — запитав новоспечений тато.

— Та ні, не одружитися! Ну, я потім тобі все розповім!

Наступного дня, повернувшись від замовника, Олександр Степанович побачив біля будинку вже двох працівників. Невеликий клаптик землі, розміром у два квадратні метри, був ретельно оброблений. У свіжоскопану землю Гришка і худа дівчинка у гумових чоботях саджали цибулю.

— Ось, подружка моя, Лізка! — зніяковівши, пояснив Гришка. — Банку цибулі вкрала — саджає. Жінки адже і мають щось садити і ростити, або дітей народжувати — а то які ж вони жінки! А Ліза, вона гарна — у своїх не краде!

Десятирічна Ліза розповіла, що мати її надіслала з сусіднього села до бабусі, а бабуся вже рік як померла, і її дім заколочений.

— А як же…?

— А мама забула, що бабуся померла. Вона на похорон їздила п’яна, а з похорону її також привезли п’яною і з машини біля будинку вивантажили. А я подумала, раз мама з дому виганяє, так що ж — буду жити самостійно! А можна, я у вашій родині жити буду? Я все вмію, все буду робити — і прати, і їжу варити, і на городі працювати!

Вид у Лізи був такий жалюгідний і винуватий, ніби вона щось украла в Олександра Степановича…

“Так ось чому гнала мене Валентина! — зрозумів Олександр Степанович. — Тут, на Землі, в мене є ще справи…”

Увечері відбулася важлива розмова з Вірою.

— Ну, добре, прогодуєш ти цих безпритульників, а з законом як?! Адже у них матері є! — попереджала Віра.

— Та справа не в цьому! Уладив би я ці справи, та скільки проживу — не знаю! Ось приніс я тобі, Віро, свою заначку — якщо зі мною щось станеться, знайди їм дитячий будинок кращий або на себе опіку оформ.

І простягнув їй загорнуту в газетний папір пачку купюр: “Тут дві тисячі доларів.”

“Так ось чому мене Валечка до себе не пускала! Значить, поживу поки, значить, мої земні справи поки не закінчені! — думав Олександр Степанович, крокуючи до свого дому. — Так, не скажеш краще, ніж Пушкін — дні наші не нами пораховані!”