З життя
Плескатися в рідних водах: чому родинні зв’язки стають ніжнішими з ворогами

Колись то було – жаліє, що впустила племінника пожити в їхній хаті, а тепер ворогів у родині більше, ніж сусідів.
Людмила та її молодша сестра Оксана походять із маленького містечка на Поділлі, де всі знають одне одного, а поговори розносяться швидше за вітер. Долі у сестер розійшлися.
Людмила була справжньою «перлиною школи» – закінчила з золотою медаллю, виїхала до Львова й вступила до університету. Там, за кілька років, зустріла свого майбутнього чоловіка, вийшла заміж і залишилася в місті, де вони разом отримали у спадок невеличку квартиру.
Оксана ж лишилася в батьківському домі. Два шлюби – обидва невдалі. Від кожного – по дитині. Чи то вдача підвела, чи то з вибором чоловіків не пощастило, але після розлучень вона з двома дітьми знову повернулася під батьківський дах.
У Людмили з чоловіком теж були важкі часи. Гроші то з’являлися, то зникали. Але крок за кроком, цеглинка за цеглинкою, вони будували свою долю. Купили спочатку кімнату, потім продали, вклали кошти в іншу квартиру – вже двокімнатну. Вирішили, що вона стане початком життя для їх сина Тараса. Хлопець вступив до медичного, старався. Мріяли, що після закінчення навчання та весілля він переїде туди з дружиною й почне самостійне життя.
Але все пішло не так.
Коли син Оксани – Богдан – закінчив школу, він також вирішив переїхати до Львова. Вступив до коледжу, збирався працювати та знімати житло. Але грошей на оренду не було. Тоді Оксана, зі своєю наполегливістю, попросила сестру прихистити сина «на пару років». Обіцяла, що він платитиме за комуналку, влаштується на роботу, а вони – допомагатимуть, як тільки зможуть. Людмила повірила. І погодилася.
Два роки проминули. Тарас закохався, зробив пропозицію Марійці. Стали готуватися до весілля. Людмила попередила племінника:
– Богдане, до літа тобі треба буде виїхати. Восени в квартиру переїде Тарас із дружиною.
Здавалося б – справедливо. Але почалися дзвінки.
– Влаштувався на нову роботу, зарплата мізерна…
– З дівчиною чекаємо дитини…
– Весілля плануємо…
Людмила з чоловіком знову пішли на поступки. Дозволили пожити до вересня. Потім – ремонт, переїзд сина. Всі знали. Навіть Оксана. Вона кивала, погоджувалася, казала:
– Звісно, допоможемо. Все розуміємо.
Але літо минуло. Настав серпень. Оксана подзвонила:
– Мовляв, грошей наЛюдмила лише гірко зітхнула, розуміючи, що родинні зв’язки – це не про повагу, а про те, доки ти зручний.
