Подарунок, що зламав усе

— Христино! Христинко, де ти блукаєш?! — голос Богдана Володимировича лунав з вітальні немов дзвін кріпчаючого вітру. — Іди швидше! Справа термінова!

— Йду, йду! — відгукнулась Христина Степанівна, витираючи вологі долоні об фартух. — Що таке? Пожежа?

— Та ні! Краще! Набагато краще! — чоловік підскочив, ухопив її за лікті. — Уяви! Пам’ятаєш мого колишнього керівника Коваленка? Того, що минулого року на пенсію пішов?

— Пам’ятаю. А що з ним? — Христина напружилася. Коли Богдан так хвилювався, це зазвичай віщувало клопоти.

— Зараз дзвонив! Уяви — продає трикімнатну хату в центрі! А нам пропонує! Майже безкоштовно, Христю! Каже, за півціни віддасть, бо я йому одного разу допоміг. Пам’ятаєш, влаштував його небожа?

Христина повільно опустилася у фотель. Думки завертілися в голові, як сухе листя в осінньому вихорі.

— Бодю, яка квартира? В нас же таких грошей нема!

— А ось і фокус! — Богдан присів на підлокітник, заговорив швидко, з піднесенням. — Коваленко каже, можна у виплати! Невеликими частинами, йому не поспішається. Сам він до доньки в село перебирається, міська хата йому не потрібна. Христю, ти розумієш? Ми все життя в цій двокімнатній ютимемось, а тут така нагода!

— Бодю, постривай… — Христина протерла скроні. — Навіщо нам трикімнатна? Діти виросли, живуть окремо. Нам і цієї вистачає з головою.

— Як навіщо?! — Богдан схопився, заходив по кімнаті. — Христе, ж ти розумна жінка! Онуки приїжджатимуть, де їм ночувати? А коли ми старенькими станемо, може, діти до нас переїдуть доглядати? Чи наймемо сидільку, їй теж кімната потрібна!

Христина мовчки дивилася на чоловіка. Тридцять років у шлюбі, а він як був мрійником. Все йому здається, що велике щастя десь поруч блукає, лиш руку простягни.

— А скільки треба грошей? — обережно спитала вона.

— Ну, перший внесок малий, тисяч зі півтораста. А далі щомісяця по п’ятдесят віддаватимемо.

— Півториста тисяч?! — Христина мало не підскочила. — Бодю, ти з глузду з’їхав! Де ми такі гроші візьмемо?!

— А ось А тут я все передумав, — Богдан сів поруч, узяв її руки. — Пам’ятаєш мамине каблучку? Те саме, з діамантом? У ломбарді оцінили — якраз на чотириста тисяч тягне. Продамо — і вистачить!

Христина рвонула руки.

— Каблучку?! Богдане Володимировичу, ти що несеш?! Це ж пам’ять про твою матір! Вона тобі її на смертній заповідала!

— Та й що? — Богдан здвигнув плечима. — Мама хотіла, щоб добре жили. От і житимемо добре! У великій хаті, у центрі!

— А якщо не потягнемо виплати? Щось станеться? Захворіємо, роботу втратимо?

— Нічого не станеться! — махнув рукою чоловік. — Христе, це ж шанс! Розумієш? Такі можливостю раз на життя трапляються!

Христина підвелася, підійшла до вікна. На вулиці дощив, по шибках стікали каламутні нитки. Немов її думки зараз — усе змішалося, нічого не збагнути.

— Бодю, а ти з дітьми говорив? Що вони скажуть?

— А що вони скажуть? Зрадіють! Уяви, як Настка здивується! А Олежко як пишатиметься — батьки в центрі оселились!

Настя, старша донька, працювала в школі вчителькою. Вічно у справах, вічно стомлена. Олежко, молодший, після армії до Києва
І цей примарний простір, наповнений лише луною жалі, став вічним нагадуванням, що під час перегони за його вабним блиском вони впустили з рук справжні скарби.