Подарувала квартиру, але й цього було замало: син із невісткою проігнорували мій ювілей

Ой, слухай, ось історія…

До свого шістдесятиріччя я готувалася з особливим теплом. Тижнями продумувала кожну дрібницю: склад меню, закупки, наперед приготувала улюблені родинні страви — голубці, запечену свинину, кілька видів салатів, закуски та, звісно, домашній торт. Хотілося, щоб усе було ідеально, щоб діти, онуки, рідні зібралися за одним столом і разом святкували.

Живу я у Львові з молодшою дочкою Соломією, їй уже тридцять, але доля ще не посміхнулася їй. Старший син Богдан — дорослий чоловік, йому сорок, одружений з Марічкою, і в них росте чудова донечка, моя онука Оленка.

Заздалегідь попередила всіх, що свято буде в суботу. Спеціально обрала вихідний, щоб ніхто не ламав плани. Всі обіцяли бути. Уявляла, як сидітимемо за столом, сміятимемося, згадуватимемо минуле.

Але в той день ніхто не прийшов.

Дзвонила Богдану знову і знову — без відповіді. Телефон мовчав. Із кожною хвилиною серце стискалося все дужче. Замість радості й вітань я провела вечір у сльозах. Важко було дивитися на накритий стіл, на торт, який так старанно прикрашала. Все здавалося марним.

Соломія весь вечір була поруч, намагалася втішити. Лише завдяки їй не зламалася остаточно.

На ранок не витримала. Зібрала рештки святкового й поїхала до сина сама. В голові крутилася одна думка: може, щось трапилося?

Коли подзвонила у двері, мені відчинила Марічка. У домашньому, сонна, навіть не посміхнулася.

— А ви навіщо приїхали? — без жодного вітання запитала вона.

Я зайшла. Богдан ще спав. Через хвилину він вийшов на кухню, похмурий, мовчки поставив чайник.

Я не стала водити довкола:

— Чому вчора не прийшли? Чому навіть не взяли трубку?

Син мовчав. За нього відповіла Марічка. І її слова стали для мене другим ударом.

Вона заявила, що роками таїла образу: мовляв, я подарувала їм крихітну однокімнатну квартиру, а собі залишила велику трикімнатну. Що їм, бач, тісно, що через це вони не можуть завести другу дитину.

Я стояла й слухала, не вірячи власним вухам.

Спогади нахлинули. Після втрати чоловіка я залишилася сама з двома дітьми. Батьки допомогли купити трешку. Я тягла все сама — навчання, гуртки, хвороби, підліткові бунти. Коли Богдан привів у дім Марічку, я не виставила їх, а зробила все для їхнього комфорту: віддала їм кімнату, Соломії — іншу, сама перебралася в прохідну.

Коли через роки народилася Оленка, я майже сама доглядала за нею — годувала, гуляла, вночі вставала.

Потім померла свекруха, з якою майже не спілкувалася. І несподівано залишила мені в спадщину занедбану однушку. Я зробила там ремонт за свої гроші — і подарувала її синові та невістці, щоб мали свою оселю.

Я думала, що зробила добре. Що, віддавши їм квартиру, дала їм свободу.

А виявилося — недостатньо.

Я пішла, не попрощаючись. Їхала додому з грудком у горлі. У вухах дзвеніли слова Марічки. В серці — біль.

Як так? Чому доброту сприймають як належне? Чому найближчі люди можуть зрадити й знецінити все, що для них зроблено?

Тепер я багато зрозуміла.

Не можна все життя лише віддавати, жертвуючи собою заради вдячності. Її може й не бути.

Люди швидко звикають до хорошого і починають вимагати більше. А коли не отримують — звинувачують.

Ввечері я сіла за стіл, де ще вчора чекав гостей святковий торт. Наллявши собі чаю, глянула у вікно на тихий осінній Львів.

І вдруг відчула дивне полегшення.

Більше я нікому нічого не винна.

Не виправдовуватися.

Не доводити свою любов.

Не віддавати останні сили в обмін на мовчання й образи.

Тепер час подумати про себе.

І я це зроблю.