Подруга не відповідає на дзвінок, а бере слухавку її донька.

Я телефоную до подруги, слухавку бере її дочка.

– Ганно, – кажу, – позви маму.

– Не можу, – відповідає дитина. – Мама повезла бабусю купувати щось спортивне на ноги і джинси на резинці. У бабусі скоро круїз.

Я ледве не відреагувала ненормативно на цю новину в присутності дитини. Адже мама моєї подруги ще зовсім недавно йшла з повільною походкою і в основному виходила лише до лавочки у дворі. І постійно нагадувала про свою швидку кончину слабким голосом. Особливо в присутності гостей. І Оленка, яка подруга, вирішила якось відвернути маму від цих похмурих думок та розмов, які зранку до вечора вводили всю родину в депресію.

Ще весною вона десь прочитала, що для стареньких організовується поїздка в Європу, по Парижу та околицях. Все враховано і передбачено. Завантаження-розвантаження-пересування. Плюс медичні працівники поруч і додаткова робоча сила, яка, якщо потрібно, принесе не лише сумки, але й самих бабусь. Мама, треба віддати належне, досить довго опиралася, бо їй було зрозуміло, чому її хочуть відправити в Париж на десять днів. Якщо вже кінчина, то нехай подалі від дому, так? Але потім вона – так вже й бути – погодилася, тим більше, її подруга по рецептах та діагнозах теж виявила бажання відзначитися в місті мрій. А вдвох помирати веселіше.

Отже, зібрали дівчат – одній сімдесят п’ять, іншій – на два роки старша, напучували вести себе добре і не піддаватися спокусам, доправили до аеропорту, а там здали з рук в руки бойовій команді, яка везла укоплектованих пенсіонерок розважатися в Європу.

Поїздка виявилась чудовою, мама щодня дзвонила додому за врученою їй мобілкою і жваво, приблизно по годині, звітувала про сніданки-обіди-вечері та екскурсії по пам’ятках.

Однак невеличка проблемка все ж виникла. Маму вразив в поїздці запір. Ну, це загалом зрозуміло: літня людина, нове місце, готельна їжа і т.д. Організм зреагував. Обговорювати це з групою підтримки їй здалося не зовсім зручно. Тому вона просто вирішила зазирнути в аптеку навпроти та й купити там клізму. Аптека виявилася хоча й маленькою, але по-паризьки суперсучасною. Там продавалися скляночки, баночки, креми, якісь малозрозумілі медичні прилади, частково – за системою «самообслуговування». Ну загалом, все як і повинно бути.

Заходить туди мама і починає водити очима по полицях, шукаючи потрібний предмет. А не знайшовши, тричі обходить аптеку, зупиняючись і обмацуючи ті чи інші пристосування, які хоч трохи нагадують клізму. Правда, форми вони мають досить незвичні і навіть, як би це сказати, фантастичні. Ну але ж Париж! Цивілізація! А в цей час продавець, точніше, фармацевт чи як їх там в аптеках називають, з непідробним здивуванням дивиться на старушчині маніпуляції. І, намагаючись бути корисним, питає, мов, що я можу для Вас зробити, мадам? Парле ву франсе? Ду ю спік інгліш? Шпрехен зі дойч?

А мама всіма мовами світу говорить, звісно, може. Але трохи. По-французьки знає “бонжур”. По-англійськи вже вивчила “хай” і “бай”. А по-німецьки може навіть сказати цілу фразу: “Гітлер капут”. Але всі ці фрази не зовсім по темі. Тому вона починає жестами пояснювати, чого їй треба.

Хлопає себе ззаду, а потім руками показує, щоб їй принесли отаке кругле і довге. У продавця, тобто фармацевта, очі вилізають на чоло і наполовину відкривається рот. Він вже дивиться на бабусю з певним страхом, у якому, втім, проглядається повага.

Врешті-решт з’ясовується, що наша мама говорить по-російськи. Цей молодий чоловік їй теж жестами показує, мовляв, нікуди не рухайтеся, він зараз повернеться – одна нога тут, друга там. Вибігає з закладу і дійсно за пару хвилин повертається з літнім чоловіком а-ля комісар Мегре у виконанні Жана Габена. Та ще й у картатому береті з помпоном. І з трубкою в руці. І говорить по-російськи! Дядько виявився то потомком якогось російського князя, то уламком білої гвардії. Щоранку він пив свою каву з булочкою і читав газету в кафе навпроти.

Продавець його по-сусідськи і запозичив. Коротше кажучи, з’ясувалося, що заклад з медичним ухилом – невеличкий секс-шоп. Цей, схожий на аптекаря, збуджено змалював картину. Мадам, вочевидь, шукає щось особливе. Ось тільки він ніяк не може зрозуміти, що саме. Потомок предводителя дворянства мав внести ясність у цю мутну справу. Коли до мами нарешті дійшло, де вона знаходиться, вона, як не дивно, не вигукнула: ах, боже мій, який жах! Не закрила палаюче обличчя обома руками. І не вилетіла стрімголов з ганебної лавки.

Навпаки, з неприхованим інтересиком розпитала у потомка генерала Денікін, а що це таке? І ось це? І це? Про деякі речі не знав і сам перекладач. І тоді “фармацевт” влаштував їм невеличку екскурсію і розповідь. Після чого мама з величезним презирством сказала своєму новому знайомому:

– Виродженці. Нічого вже самі не можуть. А ми, наприкінці кінців, могли легко і те, і се, і, між нами, це також. Причому без жодних дурних штучок і дрючків, чи не так?

– Щира правда, мадам, – захоплено погодився племінник генерала Шкуро.

У підсумку з поїздки по Європі мама привезла не лише нові враження, але й нового друга. Вони переписувалися, передзвонювали весь цей час. А тепер ось вирішили разом поїхати чи то на Багами, чи на Кариби. Не важливо.

– Ні, подумай лише, який жах, – скаржиться мені по телефону Оленка. – Дзвонять мені ті діти, ну, з Парижа, з претензіями, що мама веде себе легковажно. Що їхній батько занадто старий для таких поїздок і пригод. А я їм у відповідь виголошую, щоб слідкували за власним дідом. Це він маму підбиває на всілякі дурниці. Взагалі, дурість якась, скажи. Що старий, що малий – вітер у голові…

А поки діти лаяться і призначають винних в розпусті, ці двоє пакують валізи, купують спортивне на ноги і джинси на резинці. У них попереду круїз!