Покидаючи родину підступно: як чоловік вирішив розірвати шлюб без попередження.

Ушов Гриць підло, некрасиво, не попередив дружину про свій намір подати на розлучення. Повернувшись додому, як завжди, Люба раптом виявила порожній вішак у коридорі, спустошені шафи і тумбочки. Люба ходила по квартирі в здивуванні і розгубленості. Зникнення чоловіка було для неї повним сюрпризом, і Люба не знала, як на це реагувати. Переодягнувшись, Любця розігріла суп, задумано їла, згадуючи та гірко усміхаючись. “Так… Грицьку, я тебе, виявляється, зовсім не знала! Ось так дружина, нічого не скажеш!” – мила посуд Люба, думаючи.

Прожили разом майже тридцять років Подоляни. Виріс, одружився і поїхав до Іспанії єдиний син Володимир.

-Вовка поїхав, дім спустошився, як би Гриця твого на пригоди не потягнуло… – висловила занепокоєння давня подруга Раїса.

Люба тоді безтурботно і весело розсміялася:

-Ах, яка турботлива! Переживаєш? А то я тебе, Рая, не знаю!

-А ось даремно ти смієшся, – образилася Раїса, – я таких історій мільйон знаю! Діти за поріг, чоловіку в ребро, а жінка самотня, нікому не потрібна!

Люба знову засміялася:

-Ти, Рая, як була ще в дитинстві небезпечною, так нічого не змінилося! Якби не сиділи з тобою на горщиках одночасно, хіба стала б я тебе слухати?

Після від’їзду Володимира, подружжя почало частіше проводити час разом. Вони ходили в кіно, гуляли парком, виїжджали на дачу, запрошували друзів і смажили шашлики. Було затишно і дуже спокійно. Здавалося, що життя почало новий розділ, сповнений неги і впевненості в завтрашньому дні. Григорію виповнилося п’ятдесят шість, Люба перейшла за п’ятдесят. Можна було жити в своє задоволення, разом старіти, відвідувати сина, чекати онуків.

– Щось ваш Володька з дітьми не поспішає… – зазначила Раїса після того, як Подоляни черговий раз повернулися з Іспанії і Люба обмовилася, що молоді живуть прекрасно, душі одне в одному не чують.

– Рая, Рая, ну от не можеш ти просто порадіти! Обов’язково зі своїм дегтем влізиш!

-А що? Хіба я не права?! Три роки як живуть, і все удвох – не відступала Раїса.

– Їм хочеться світ побачити, одне одного пізнати краще! Нині на дітонародження інакше дивляться, не так, як у наші з тобою часи, – зітхнула Любця.

А ще через півтора роки народилася у Володі двійня, хлопчик і дівчинка. Софія і Арсен. Діти були красиві і здорові, радості було повно. По скайпу невістка щовечора дзвонила, малюків показувала, а як їм виповнилося вісім місяців, трохи підросли, змужніли, так Любця з Григорієм полетіли знайомитися, пестити, на руках тримати онуків.

– Такі чудові діти! – захоплювалася Люба, демонструючи Раїсі фотографії. – Дивись, як Софія на Володьку схожа! А Арсен на Жанну!

-Ееее “схожі”! – передразнила Раїса, – Маленькі вони занадто, ні на кого поки не схожі! Ось почнуть ходити, говорити, тоді вже видно буде.

-Ти чого така колюча? Не хочеш на дітей дивитися, так і не треба! – Люба зібрала фотографії і приховала їх у ящик, щоб пізніше розкласти в альбоми. Зберігати фотографії Люба воліла по-старому. Із безлічі цифрових зображень відбирала кращі й роздруковувала.

Раїса була свідомо самотньою, так вона сама про себе казала. Все життя у неї були коханці, переважно одружені.

-Одруженому чоловіку багато не треба, і це дуже зручно, дружині харчі й брудні ганчірки, мені увагу й ласку, – декламувала Раїса.

Від бабусі їй дісталася затишна однокімнатна квартирка з балконом, неподалік від метро “Лук’янівська”.

Раїса втекла з-під батьківського нагляду, щойно вступила у права спадщини.

– Хочу жити так, як хочу я! – оголосила вона і була така. Переїхавши, Раїса пофарбувала волосся в яскраво-рудий колір, купила собі яскраву помаду і перші човники на високій шпильці.

-Приїзди, Любця, на новосілля, – запросила вона подругу. До мене такі хлопці прийдуть, обалдієш!

Саме на новосіллі у Раїси Люба зустріла Григорія і незабаром вийшла за нього заміж.

-От тебе угораздило! – отримавши запрошення на весілля, – вимовила Раїса, – перший же хлопець і відразу заміж! А порівняти?! А вибрати?! Скучна ти, сил немає!

Люба, втім, у своєму Григорі ніколи не сумнівалася, була впевнена, вони пара і на все життя. Багато років так і було, і раптом це…

– Рая, привіт! – зателефонувала Любця подрузі,- від мене Гриць пішов. Зовсім пішов, з речами… Нічого не сказав, записки не залишив, а телефон мовчить.

-Ти у відпустці давно була? – несподівано запитала Раїса.

-У відпустці?! – здивувалася Любця, – Ти мене, Рая, не чуєш чи що? Гриць, кажу пішов, покинув мене. Причім тут відпустка?!

-Пиши, Любонько, заяву, до Грузії з тобою поїдемо, у мене там тітка живе, ти знаєш.

Люба затихла, подумала трохи і погодилася:

-Ти права, Рая, їдемо до Грузії!

Гостинність у Грузії така, що відчувши її на собі лише одного разу, не забудеш. Раїсина тітка, красуня Анна, давно вийшла заміж за грузина Матіаса і поїхала з ним до Тбілісі. Один за одним у Анни з Матіасом народилися четверо синів, один кращий за іншого. Хлопці виросли, одружилися, народили дітей, а діти онуків — сім’я стала ще більшою. І в цю величезну, галасливу та веселу родину приїхали погостювати Раїса з Любцею.

І такою вдалою виявилася ідея відпустки, що вже через кілька днів Люба перестала копатися в собі та шукати причини того, чому Григорій пішов. “Все ж просто як двічі два, – подумала вона, сидячи на подвір’ї і насолоджуючись запахами страв, що готуються, – він розлюбив, але не наважився мені сказати. І справа зовсім не в мені. Це ж життя, тільки і всього”.

-Випий соку! – Раїса поставила перед Любою склянку свіжого гранатового соку. – Що у тебе з обличчям, Любонько? – запитала вона, придивившись уважніше до подруги.

-А що з ним? – не зрозуміла Люба і зробила кілька ковтків терпкого, неймовірно смачного напою.

-Воно у тебе… Не знаю, розгладилося якось, помолодшало.

У Тбілісі, в місті, в яке неможливо не закохатися, Люба познайомилася з Давидом. Чоловік прийшов провідати одного з двоюрідних братів Раїси. Всі вони довго сиділи на подвір’ї за великим дерев’яним столом. Пили густе вино, закушували домашнім сиром і фруктами, співали проникливі грузинські пісні різними голосами, і Люба з радістю ловила на собі погляди Давида, відповідала на ніжні напівпосмішки його повних губ. Він був її ровесником, високим, струнким, з копицею густого, з сивиною волосся. Той вечір був таким ароматним, таким особливим, що Люба запам’ятала його на все життя.

-Дякую тобі, – прошепотіла Любця, низько нахилившись до вуха Раїси, і та, ні про що не запитавши, м’яко стиснула руку подруги.