Порожню квартиру господарів сестра чоловіка таємно здавала постояльцям.

В тебе така гарна квартира простоює, — натякала чоловікова сестра, таємно здаючи її пожильцям.
— А що, якщо хтось захоче подивитися квартиру прямо зараз? — Оксана постукала нігтем по екрану телефону. — Я можу під’їхати й показати.
— За годину буду на місці, — відповів незнайомий чоловічий голос.
Оксана швидко накинула пальто й схопила зв’язку ключів. Виходячи з дому, вона зіткнулася з чоловіком.
— Андрію, я їду на перегляд. Клієнт, здається, серйозний.
— Який це вже за сьогодні? — посміхнувся Андрій.
— Третій. Але цей точно візьме, я відчуваю.
Оксана спустилася в підземний паркінг, де стояв її білий “Фольксваген”. Вона вже звикла до цього маршруту — п’ятнадцять хвилин до центру, потім направо, через два квартали ліворуч, і ось він — старий цегляний будинок. Квартира зовиці знаходилась на четвертому поверсі.
Піднімаючись сходами, Оксана подумки повторювала заучену легенду. Так, вона власниця. Ні, прописуватися не буде. Так, можна з тваринами. Ні, перепланування робити не можна.
Замок клацнув, і Оксана увійшла в порожню квартиру. Швидко відкрила вікна, провітрила. Попередні жильці виїхали вчора, і в повітрі ще витав запах чужого життя. Оксана дістала із сумки освіжувач повітря й пройшлася по кімнатах.
Усе почалося рік тому, коли Тарас, її брат, випадково обмовився про порожню квартиру дружини.
— Вона стоїть без діла, — сказав він тоді. — Марина заходить раз на місяць сезонні речі забрати, і все.
Оксана тоді промовчала, але ідея вже зріла в її голові. Ключі в неї були — братик давно віддав запасний комплект “на всякий випадок”. І Оксана зважилася.
Перший раз було страшно. Вона довго сиділа в машині, спостерігаючи за під’їздом. А раптом Марина вирішить відвідати квартиру саме сьогодні? Але все пройшло гладко. І другий раз теж. І третій…
Дзвінок у двері відірвав Оксану від спогадів. На порозі стояв високий чоловік у сірому пальті.
— Доброго дня, я за оголошенням.
— Проходьте, — Оксана ввімкнула свою найприємнішу усмішку. — Квартира світла, простора. Вид з вікна…
Раптом у кишені завібрував телефон. Оксана глянула на екран і похолола. Дзвонила Марина.
Оксана скинула виклик і вимкнула звук на телефоні. Серце калатало, але зовні вона залишалася спокійною.
— Вибачте, продовжимо огляд, — вона повернулася до потенційного орендаря. — Ви один будете проживати?
— З дружиною та дитиною.
— Чудово, район тут тихий, у дворі дитячий майданчик. У сусідньому будинку продуктовий магазин.
Оксана провела стандартну екскурсію по квартирі, назвала ціну. Чоловік погодився, вони домовилися про в’їзд через три дні. Коли клієнт пішов, Оксана передзвонила Марині.
— Привіт! Вибач, була зайнята, — голос звучав безтурботно.
— Оксано, в тебе є час зустрітися? Потрібно поговорити, — в тоні Марини з’явилися незнайомі нотки.
— Звичайно! Може, завтра? Сьогодні я…
— Ні, зараз. Я біля твого дому.
Оксана застигла. Щось сталося, інакше Марина не наполягала б на терміновій зустрічі.
— Добре, буду через двадцять хвилин.
Всю дорогу додому Оксана перебирала варіанти. Може, сусіди щось помітили? Чи хтось із пожильців вибовкав? Вона завжди була обережна: жодних довгострокових договорів, тільки подобова оренда, все спілкування через одноразові акаунти.
Марина чекала на парковці, спершися на свою машину. Побачивши Оксану, вона випрямилася.
— Як справи? — спитала Оксана, виходячи з автомобіля.
— Нормально. Особливо враховуючи, що моя квартира приносить стабільний дохід.
Оксана відчула, як земля вислизає з-під ніг, але вирішила не здаватися.
— Про що ти?
— Кинь, Оксано. Мені все відомо. Я розмовляла з твоїми “пожильцями”.
— З якими пожильцями? — Оксана спробувала засміятися, але вийшло фальшиво.
— Вчора до мене приходила жінка. Вона знімала квартиру тиждень тому. Уявляєш, як вона здивувалася, дізнавшись, що я справжня власниця?
Марина дістала телефон, відкрила фотографію.
— Впізнаєш оголошення? “Затишна квартира в центрі, подобово”. І твій номер телефону.
— Марино, я можу пояснити. У тебе така гарна квартира простоює.
— Не обтяжуйся. Я вже знаю, що ти здаєш її більше року. Знаю про липові відгуки на сайтах оренди. Про те, як ти представлялася власницею.
— Ми хотіли зробити ремонт на ці гроші, — Оксана перейшла в наступ. — Квартира ж простоює, а так хоч користь…
— Ремонт? — Марина гірко посміхнулася. — За рік оренди накопичилося майже півмільйона гривень. Де вони?
— Звідки ти…
— Виписка по твоїй картці. Андрій показав.
— Андрій? — Оксана отетеріла. — Він не міг.
— Міг. Коли дізнався, що я збираюся в поліцію, одразу здав усі документи. Сказав, це була твоя ідея.
Оксана відчула, як всередині піднімається злість. Чоловік зрадив її, не попередивши.
— І що тепер?
— Тепер ти повернеш ключі й забудеш адресу цієї квартири. Назавжди.
— А якщо ні?
— Тоді я напишу заяву. У мене є показання квартирантів, сусідів, виписки по рахунках. Хочеш перевірити, чим це закінчиться?
— Тарас знає? — тихо спитала Оксана.
— Дізнається сьогодні. Сподіваюся, ти сама розкажеш йому, як обманювала нас цілий рік.
Оксана мовчала. Вона уявила реакцію брата, його розчарування, гнів. Тарас завжди захищав її, навіть коли вона була неправа. Але зараз…
— Я візьму гроші в кредит, — нарешті сказала вона. — Поверну все до копійки.
— Не потрібно, — відрізала Марина. — Просто тримайся від мене подалі. І від нашої родини теж.
— Ти не можеш заборонити мені спілкуватися з братом!
— Вірно. Нехай він сам вирішує, чи хоче спілкуватися з сестрою, яка його обікрала.
Оксана здригнулася від цього слова. Вона ніколи не думала про те, що відбувається, як про крадіжку. Це було… підприємливістю. Кмітливістю. Вона ж не зламувала квартиру, у неї були ключі.
— Давай поговоримо спокійно, — спробувала вона знову. — Я все поясню Тарасові.
— Поясниш що? Як ти планувала благородно ощасливити нас ремонтом на вкрадені гроші? Чи як прикривалася його ім’ям, коли сусіди запитували, чому в квартирі постійно живуть чужі люди?
— Марино, послухай, — Оксана схопила золовку за рукав. — Давай знайдемо компроміс. Я можу віддавати тобі частину грошей від оренди.
Марина струсила її руку.
— Ти правда не розумієш? Справа не в грошах. Ти зрадила нашу довіру. Використовувала мою власність. Брехала місяцями.
— Я просто хотіла допомогти! — в голосі Оксани зазвучали істеричні нотки. — Квартира простоює, а могла б приносити дохід.
— Припини. Ти хотіла допомогти собі. І не бреши хоча б зараз.
У цей момент на парковку в’їхала машина Тараса. Він припаркувався поруч, вийшов, оглянув обох жінок.
— Що відбувається? Марино, чому ти не відповідаєш на дзвінки?
— Розкажи йому, — зажадала Марина у Оксани. — Або розповім я?
Оксана побіліла.
— Тарасе, я все поясню.
— Що поясниш? — він переводив погляд з сестри на дружину.
— Твоя сестра весь рік здавала мою квартиру. Подобово. Без мого відома.
Тарас завмер.
— Що?
— Оксана брала гроші з людей, представляючись власницею. Використовувала твої запасні ключі.
— Оксано, це правда?
Сестра опустила голову.
— Я хотіла зробити ремонт на ці гроші. Сюрприз для вас.
— Ремонт? — Тарас насупився. — На які гроші? Де вони?
— Андрій вже показав виписки, — втрутилася Марина. — Усі гроші пішли на нову машину твоєї сестри. І на відпустку в Туреччині.
— Отже, Андрій знав? — Тарас провів рукою по обличчю. — І ти мовчала цілий рік?
— Я боялася, що ти не зрозумієш.
— Не зрозумію чого? Що моя сестра злодійка?
— Не кажи так! — Оксана заплакала. — Я все виправлю!
— Як? — спитав Тарас. — Як ти виправиш зраду?
— Я поверну гроші! Продам машину!
— А довіру? — Марина схрестила руки на грудях. — Її теж продаси й купиш нову?
Оксана повернулася до брата:
— Скажи їй! Скажи, що я не зі зла! Що я виправлюсь!
Але Тарас мовчав, дивлячись кудись поверх її голови.
— Де ключі? — нарешті спитав він.
— У сумці, — схлипнула Оксана.
— Дістань.
Тремтячими руками вона витягла зв’язку.
— Віддай Марині.
— Тарасе…
— Віддай, — його голос став жорстким.
Оксана простягнула ключі. Марина забрала їх і сховала в кишеню.
— Що тепер? — запитала Оксана.
— Тепер ти припиниш з’являтися в нашому житті, — відповіла Марина. — Назавжди.
— Тарасе! — Оксана кинулася до брата. — Не дозволяй їй вирішувати!
— Вона не вирішує, — він відступив на крок. — Вирішую я. І я згоден з дружиною.
— Але я твоя сестра!
— Була нею. До того моменту, як почала красти у моєї родини.
Оксана схлипнула:
— Значить, ось так? Вибираєш її?
— Ні, — похитав головою Тарас. — Я вибираю чесність. Порядність. Повага. Все те, чого в тебе немає.
— Іди, — твердо сказала Марина. — І не намагайся зв’язуватися з нами.
Оксана зрозуміла — це кінець. Вона повільно побрела до своєї машини. Сіла за кермо. У дзеркалі заднього виду бачила, як Тарас обіймає Марину за плечі, як вони разом йдуть до під’їзду.
Завела мотор. Телефон на пасажирському сидінні висвітив повідомлення від чоловіка: “Пробач. Я повинен був так вчинити”.
Оксана усміхнулася. Тепер вона залишилася зовсім сама. Без брата, без підтримки чоловіка. І винна в цьому тільки вона сама.