Повернення через двадцять років: Запит на родинну підтримку

Повернувся через двадцять років — і хоче «родинної» допомоги

Коли людина йде назавжди, ти вчишся жити без неї. Вчишся не згадувати, не копатися в минулому, не сподіватися. Заповнюєш ту порожнечу всередині роботою, родиною, клопотами. А потім, через роки, ця людина з’являється на порозі твого життя — ніби й не було нічого. Ніби не минуло двадцять років мовчання. Ніби ти не стояла колись у спустошеній хаті, пригорнувшись до мами, коли для нього важливішим було винести телевизор, аніж залишити власній доньці хоч краплину гідності.

Мій батько пішов, коли мені виповнилося десять. Пішов гучно, брутально — зі скандалами та биттям посуду. Вивіз із дому все, до останньої тарілки. Разом із бабусею — власною матір’ю — забрали навіть мій письмовий стіл. Тоді я вперше відчула, що таке страх і безпорадність. Ніби хтось вирвав не просто меблі, а саме коріння мого дитинства.

Після розлучення батько зник. Без аліментів, без дзвінків, без листів. Просто розтанув. Мама викручувалася, як могла. Спочатку допомагали її батьки, потім вона сама тягнула нас обох. Я виросла, закінчила університет, вийшла заміж. Народила доньку Соломію. Ми з мамою завжди були поруч, у нас міцний зв’язок, вона знайшла спільну мову з моїм чоловіком, обожнює онуку. Здавалося б — життя налагодилося. І раптом, нізвідки, повертається мій батько.

Я не повірила власним очам, коли він підічепився до мене біля входу в офіс на площі Ринок. Постарілий, із тьмяним поглядом, розпішений. Розкрив обійми, ніби чекав, що кинусь йому на шию. Мене від цього жесту здригнуло. Пройшла повз, навіть не кивнувши. Він пішов слідом, лепетав щось про зустріч, каву, про те, як сумував. І я, сама не знаю чому, погодилася. Хотіла зрозуміти — навіщо він повернувся?

У кав’ярні він почав розповідати казки. Мовляв, це мама заборонила йому зі мною спілкуватися, він страждав, але поважав її рішення. Хоча за ці роки встиг завести нову сім’ю та трьох дітей. Розводив сентименти про «муки» — жалюгідний спектакль. Запитав, як у мене справи. Прекрасне питання після двадцятирічної тиші.

Я поставила питання прямо: чого він хоче? Обличчя його моментально подовжилося. Сказав, мовляв, ми ж родина, а я зустріла його зі звинуваченнями. Я встала, сплатила рахунок і вийшла. Він не кинувся вслід — і слава Богу. Я щиро сподівалася, що на цьому все скінчиться. Та не тут-то було.

Через тиждень він знову підстеріг мене біля роботи. Каже, дав мені час обдумати, а тепер — ось він знову тут. І одразу виклав свою «прохання»: старший син — мій так званий «брат» Дмитро — вступає до Львівського університету. Чи не могла б я, мовляв, притулити його на час, поки вони не знайдуть житло? Ціни, бачте, шалені. Та й кровні ж зв’язки. Треба підтримувати родинність.

— Зараз і познайомитесь, зігрієтесь, — додав «тато» з вимушеною посмішкою.

Я подивилася йому в очі й покрутила пальцем біля скроні. Який брат? Яка родинність? Ти мені ніхто. І ніклим не станеш. Не чекаючи відповіді, пішла.

Незабаром він знайшов мій номер і почав дзвонити. Я блокувала кожен новий контакт. В одному з повідомлень він обурювався: мов, як я смію його ігнорувати, адже він — мій батько! Уявляєте? Він