Повернення додому крізь осінню темряву: вогні, що губляться в ночі

Оксана поверталася додому з роботи. Осінь, мокро, темно… Ліхтарі ледве-ледве освітлюють невеличку ділянку довкола себе, а далі темрява. Оксана не любила осінь. Особливо цю. Адже саме цієї осені вона розірвала заручини. До весілля залишалося два місяці. І тут трапилося жахливе: він підняв на неї руку. Таке Оксана пробачити не могла.

Звичайно, потім він перепрошував, мовляв, і сам не знає, як так сталося. Та певен, що більше такого не повториться.
— Як ти можеш бути впевнений, якщо сам не зрозумів, як так сталося? – злісно запитала Оксана.
— Оксано, ну ти ж сама мене вивела, я просто не стримався. Ну, пробач! Обіцяю, більше ні-ні!

Але Оксана не повірила цим обіцянкам. Вдарив раз, вдарить і вдруге. І, головне, ніякої суттєвої причини не було. Хоча б якесь виправдання. Наприклад, якби вона його зрадила або образила його матір. Але ні, нічого такого. Оксана лише сказала, що втомилася і що він сам може приготувати вечерю. А далі слово за словом, розподіл обов’язків по дому, взаємні образи, а потім цей удар…

Оксана того ж дня зібрала речі й всім написала, що весілля скасовується. Її батьки жили в іншому місті, але тут у Оксани вже були робота і друзі. Щоправда, житла не було. Вона вже рік жила у квартирі нареченого. Але нічого, вона згадала непросту молодість. Винайняла маленьку квартирку на околиці міста. Сусіди були не з найприємніших, але ціна її цілком влаштовувала.

Саме з такими думками поверталася вона додому темним провулком. І дуже сподівалася, що її тут ніхто не зачепить. До квартири залишалося метрів сто, як Оксана побачила силует людини, який хитався.
«Наркоман або псих», — подумала Оксана, бажаючи обійти його стороною. Окрім того, у неї був поганий зір і вона ясно розгледіла його лише наблизившись.

Це була молода жінка, яка хиталася, бо на руках у неї було немовля. У жовтні погода не тепла, сьогодні розпочався мороз. Але жінка була вдягнена лиш у тоненьку куртку, а на ногах мали тапочки. І немовля було загорнуте лише в ковдру.

Спочатку Оксана хотіла пройти повз. Те, що це жінка з дитиною, не виключало можливості, що вона — наркоманка або психічно хвора. Особливо у такому районі.

Але потім совість докорила Оксану за байдужість. Вона згадала, що байдужість — найгірше почуття, і, переборовши страх, підійшла до незнайомки.
— Вибачте, у вас усе гаразд? — поцікавилася Оксана.

Жінка підняла голову і здивовано подивилася на неї, ніби й не помітила, як Оксана підійшла.
— Так… усе нормально, — пробурмотіла вона, озираючись на під’їзд.
— Ви не замерзли? Надворі прохолодно.

Жінка не відповідала, але було видно, що Оксана потрапила в точку. Вона явно замерзла.
— Ви тут живете? — продовжувала розпитувати Оксана.
— Так. Я скоро вже додому піду, — спробувала усміхнутися незнайомка, вже синіми губами.

Оксані б піти, але як тут підійдеш?
— Я у сусідньому будинку живу, давайте піднімемося до мене і погрієтеся.

Жінка подумала лише мить, а потім кивнула. Вони піднялись до Оксани у квартиру. І хоча Оксана і переживала, що ця жінка може виявитися злодійкою або й гірше, серцем відчувала, що з нею щось сталося.
— Можна я покладу сина десь? — запитала вона.

— Звісно. Можна на диван, а я поки чайник поставлю.

Незнайомка з’явилася на кухні через кілька хвилин. Вона все стискала і розтискала пальці в кулак, бо вони явно оніміли. Оксана приготувала чай, тут же підсунула жінці чашку.
— Дякую, — тихо промовила вона, зігріваючи замерзлі пальці.
— У мене є заморожена піца, я зараз у духовку її поставлю, — усміхнулася Оксана. – Повечеряємо разом.
— Мені так незручно… — пробурмотіла гостя, не піднімаючи очей.
— Та годі, я ж усе одно її сама не з’їм!

Жінка усміхнулася. Вона явно розуміла, що Оксана її підбадьорює.
— Дякую вам, — кілька хвилин по тому промовила вона. – Я і справді дуже замерзла.
— Мене звати Оксана, — представилася господиня дому.
— А мене Ганна. А сина Дмитро.

Ганна більше не виглядала небезпечною. Навпаки, вона здавалася розгубленої й зляканої.
— Що з вами сталося, Ганно? — запитала дівчина.

Та зітхнула і тут же зашарілася. Їй явно було соромно.
— Мій чоловік… Він напився і почав мені погрожувати. Потім взявся за ніж. Ну я схопила сина і вибігла на вулицю. Ви не подумайте, — тут же пробурмотіла вона, — коли він тверезий, він дуже добрий. Але як нап’ється…

— Ганно, таке терпіти не можна, я знаю, що кажу, — тихо промовила Оксана. – Мій колишній також підняв на мене руку, і я пішла. Бо якщо вдарив один раз, вдарить і ще раз. Та і хто знає, що в голові в п’яного? А у вас дитина. Вам потрібно йти.

Ганна сумно всміхнулася.
— Я і сама знаю, але нікуди… Батьки померли, а брат забрав їхній дім, обдуривши мене. Заощаджень у мене немає, на роботу зараз не вийти – Дмитрику зовсім маленький. Близьких друзів у мене немає, так і кому потрібна якась жінка з дитиною. Тому і терплю, аби син спав у теплому ліжку. Коли чоловік приходить п’яний, я намагаюся вийти на прогулянку з дитиною. І вертаюся, коли він засинає. Сьогодні ж не встигла вийти вчасно…

Оксані було шалено шкода Ганну. Коли вона сама розлучилася з молодим чоловіком, у неї було багато підтримки. Батьки, друзі. Їй було куди піти, та і робота у неї є. А от маленької дитини на руках немає. І так, Оксані легко розмірковувати, що треба йти. А от куди йти Ганні, не зрозуміло. Начебто є якісь центри допомоги, але невідомо, які там умови.

— Я вже, мабуть, піду, не хочу вам заважати. Чоловік, напевно, вже заснув. Дуже вам дякую, — сказала Ганна, поки Оксана обдумувала все це.
— Зачекайте.

Оксана і сама не зрозуміла, як прийшла до цієї ідеї. Можливо, вона лише трохи торкнулася того жаху, в якому живе Ганна, і розуміла, як їй страшно, боляче та образливо. І їй дуже захотілося допомогти цій нещасній жінці.

Ганна запитливо подивилася на господиню дому. У Оксани ще був шанс передумати, але вона цього не зробила.
— Зараз підемо, заберемо твої речі і речі сина, а потім ти будеш жити у мене. Дамо раду. На аліменти подаси, хай платить. Може, і няню дитині знайдемо, а ти зможеш працювати.

— Ні-ні, — сполохано проговорила Ганна, — я так не можу. Ти ж мене навіть не знаєш.
— Але я знаю, що не можу залишити тебе в біді.

Поки чоловік Ганни спав, жінки перенесли всі речі Ганни і її сина до квартири Оксани. Так, Ганні довелося спати на підлозі, але про це вони вирішили подумати пізніше. А от Дмитрика поклали у коляскуді, яку теж забрали.

Коли знайомі Оксани дізналися, що вона зробила, то були в жаху. Як так? Це ж не кошеняток підбирати? Але Оксана лише відмахувалася, мовляв, впораємося. І вони впоралися. Оксана і Ганна стали найкращими подругами. Після розлучення Ганна подала на аліменти, і їх вистачало на утримання сина. Потім, коли син трохи підріс, Ганна знайшла підробіток в інтернеті, і це значно полегшило їм життя. Ще трохи пізніше вона віддала Дмитрика до приватного садка, бо у державний такого маленького не брали, а сама вийшла на роботу.

Тепер їм вистачало грошей, щоб винайняти двокімнатну квартиру. Оксана стала хрещеною мамою Дмитрику, і той її обожнював. Коли Дмитрику виповнилося три, Оксана зустріла чоловіка, і скоро вони з Ганною роз’їхалися. А потім і Ганна зустріла молодого чоловіка. Але їхня дружба не закінчилася. Вони часто бачились, потім і сім’ями стали дружити. Життя обох налагодилося, і Ганна не переставала говорити, як вона вдячна Оксані. І що, якби не вона, можливо, Ганна і не вижила б.

Ганна і Оксана вийшли заміж. І у Ганни невдовзі народилася друга дитина. Донька. Вона спершу зателефонувала своєму чоловікові, а потім одразу подрузі.
— Народила?! – схвильовано запитала Оксана. Вона теж була вагітна, але народжувати мала аж через три місяці.
— Так! Дівчинка!
— Ура! Вітаю.
— Дякую.
— Як назвали? Ти ж до останнього не казала.

Ганна усміхнулася. Так, вона не казала. Не хотіла псувати сюрприз.
— Красиве ім’я. Ті, хто його носять, дуже сильні духом. І ще вони дуже добрі. Я це точно знаю. Я назвала доньку Оксаною.