Connect with us

Storie di vita

Повернення з роботи в осінню темряву: ліхтарі безсилі.

Published

on

Олена поверталася додому з роботи. Осінь, грязюка, темно… Ліхтарі не рятують ситуацію: освітлюють лише невеличкий простір, а далі пітьма. Олена не любила осінь. А цю особливо. Адже саме цієї осені вона розійшлася зі своїм нареченим. Всього два місяці залишалося до весілля. І тут сталося жахливе: він підняв на неї руку. Це Олена пробачити не могла.

Звісно, він потім вибачався, казав, що навіть не знає, як так сталося. Але запевняв, що це ніколи не повториться.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений, якщо навіть зараз не зрозумів, чому так сталося? – злісно запитала Олена.

— Оленко, ну ти сама мене довела, я просто не втримався. Ну, пробач! Я обіцяю, більше ніколи!

Але Олена не вірила цим обіцянкам. Вдарив один раз, вдарить і вдруге. І, головне, ніякої поважної причини не було. І могла б бути якась образа чи зрада. Але ні, нічого такого. Олена просто сказала, що втомилася, і що він сам може приготувати вечерю. А потім почалися сварки за обов’язки в домі, взаємні образи, а потім цей удар…

Того ж дня Олена зібрала свої речі і повідомила всім, що весілля скасовується. Її батьки жили в іншому місті, але тут у Олени вже була робота і друзі. Правда, житла не було. Вона вже рік жила у квартирі нареченого. Але нічого, згадавши складну юність, вона винайняла маленьку квартиру на околиці міста. Сусіди не найприємніші, зате ціна зовсім її влаштовувала.

З такими думками вона йшла додому по темному провулку, дуже сподіваючись, що ні з ким не зіштовхнеться. До будинку залишалося метрів сто, коли Олена помітила силует людини. І цей силует дивно погойдувався.

“Наркозалежна або хтось психічно нездоровий”, — подумала Олена, намагаючись обійти людину по великій дузі. Зір у Олени був не найкращим, тому вона розгледіла людину лише підійшовши ближче.

Це була молода жінка, яка гойдалася дивно, бо на руках тримала маля. У жовтні холоднувато, а сьогодні взагалі майже до нуля опустилися градуси. Але жінка була вдягнена лише в тонку куртку, а на ногах взагалі тапочки. Та й маля було загорнуте лише в ковдру.

Спочатку Олена хотіла пройти повз. Те, що це жінка з дитиною не виключало, що вона може бути наркозалежною чи психічно нестабільною. Тим паче у такій місцевості.

А потім совість дорікнула Олені за безсердечність. Вона згадала, що байдужість – найгірше з почуттів і, переборовши страх, підійшла до незнайомки.

— Пробачте, у вас все добре? – запитала Олена.

Жінка підняла голову і здивовано поглянула на неї, ніби не помітила, як Олена підійшла.

— Так… все нормально, — швидко відповіла вона, оглядаючи під’їзд.

— Ви не замерзли? На вулиці прохолодно.

Жінка не відповідала, але було видно, що Олена зачепила саму суть. Вона явно замерзла.

— Ви тут живете? – продовжила Олена запитання.

— Так. Я скоро вже додому піду, — спробувала посміхнутися незнайомка з посинілими губами.

Олені слід було б піти, але як тут підеш?

— Я живу в сусідньому будинку, давайте піднімемося до мене, ви зігрієтеся.

Жінка задумалася лише на секунду, а потім кивнула.

Вони піднялися до квартири Олени. І хоча Олена трохи хвилювалася, що жінка може виявитися злочинницею чи гірше, серцем вона відчувала, що сталося в неї щось серйозне.

— Можна я покладу сина кудись? – спитала жінка.

— Звісно. Можна на диван, а я поки чайник поставлю.

Незнайомка з’явилася на кухні через кілька хвилин. Вона все ще стискала і розтискала кулаки, бо вони явно оніміли.

Олена зробила чай і одразу ж подала чашку жінці.

— Дякую, — тихо сказала вона, гріючи пальці.

— У мене є заморожена піца, поставлю її в духовку, — усміхнулася Олена. – Повечеряємо разом.

— Якось незручно… — мовила гостя, не піднімаючи очей.

— Кидайте, я одна все одно її не зможу з’їсти!

Жінка усміхнулася. Вона явно розуміла, що Олена намагається її підбадьорити.

— Дякую вам, — через кілька хвилин промовила вона. – Я й справді дуже змерзла.

— Мене звати Олена, — познайомилася господиня.

— А мене Анна. А сина — Денис.

— Дуже приємно.

Анна більше не здавалася Олені загрозливою. Навпаки, вона виглядала розгубленою і наляканою.

— Що з вами сталося, Анно? – запитала Олена.

Анна зітхнула і відразу почервоніла. Їй було явно соромно.

— Мій чоловік… Він напився, почав мені погрожувати. Потім схопив ножа. Ну я схопила сина і вибігла на вулицю. Не подумайте, — швидко мовила вона, — коли він тверезий, він дуже добрий. Але як нап’ється…

— Анно, таке терпіти не можна, я знаю, що кажу, — тихо сказала Олена. – Мене теж колись ударив наречений, і я пішла. Адже якщо вдарив раз, вдарить іще раз. І хто знає, що в питтій людині на думці? А у вас маленький синочок. Вам треба йти.

Анна сумно усміхнулася.

— Я й сама знаю, та нікуди. Батьки померли, а брат обманом забрав їхній дім. Заощаджень у мене нема, працювати поки що не можу — Дениско зовсім маленький. Друзів близьких у мене нема, та й кому потрібна якась жінка з дитиною. Тому й терплю, щоб син спав у теплому ліжечку. Коли чоловік приходить п’яний, я намагаюся піти з дитиною гуляти. І коли засинає, я повертаюся. Сьогодні ось не встигла вийти раніше…

Олені було дуже шкода Анну. Коли вона сама розійшлася з хлопцем, у неї було багато підтримки. Батьки, друзі. У неї було куди піти, так і робота у неї є. А маленької дитини немає. І так, Олені легко міркувати про те, що потрібно йти. А от куди йти Анні, не зрозуміло. Начебто, є якісь центри допомоги, але не зрозуміло, які там умови.

— Я вже піду, не хочу вам заважати. Мабуть, чоловік уже заснув. Дякую вам величезне, — сказала Анна, поки Олена розмірковувала над ситуацією.

— Зачекайте.

Олена сама не зрозуміла, як прийшла до цієї думки. Мабуть, вона лише трохи заглянула у той жах, у якому живе Анна, і зрозуміла, як їй страшно, боляче і прикро. І їй дуже захотілося допомогти цій нещасній жінці.

Анна з подивом дивилася на Олену. У неї ще був шанс передумати, але вона не скористалася ним.

— Зараз підемо, заберемо твої речі і речі сина, а потім ти житимеш у мене. Справимося. На аліменти подаси, нехай платить. Може, і няню дитині знайдемо, а ти на роботу вийдеш.

— Ні-ні, — перелякано промовила Анна, — я так не можу. Ти ж навіть мене не знаєш.

— Але я знаю, що не можу залишити тебе в біді.

Поки чоловік Анни спав, жінки перенесли всі речі Анни і її сина в квартиру Олени. Так, Анні довелося спати на підлозі, але вирішили подумати про це пізніше. А от Дениса поклали в колясці, яку також забрали.

Коли знайомі Олени дізналися, що вона зробила, то були шоковані. Як це так? Це ж не кошеня підібрати? Але Олена лише махала рукою, мовляв, впораються.

І вони впоралися. Олена і Анна стали найкращими подругами. Після розлучення Анна подала на аліменти, і їх вистачало на утримання сина. Потім, коли синочок трохи підріс, Анна знайшла підробіток в інтернеті, і відразу стало легше. Ще трохи згодом віддала Дениска у приватний дитячий садок, бо в державний такого маленького не взяли, а сама вийшла на роботу.

Тепер їм вистачало грошей, щоб зняти двокімнатну квартиру. Олена стала хрещеною матір’ю Дениса, й він її просто обожнював.

Коли Денису виповнилося три, Олена зустріла чоловіка і невдовзі вони з Анною роз’їхалися. А потім і Анна зустріла молодого чоловіка.

Але їхня дружба не закінчилася. Вони часто бачилися, потім вже і сім’ями здружилися. Життя обох налагодилося, і Анна не переставала говорити про те, як вона вдячна Олені. І що, якби не вона, можливо, Анна б і не вижила.

Анна і Олена вийшли заміж. І у Анни незабаром народилася друга дитина. Дівчинка.

Вона спочатку зателефонувала своєму чоловіку, а потім одразу подрузі.

— Народила?! – хвилювалася Олена. Вона теж була вагітна, але їй належало народжувати лише через три місяці.

— Так! Дівчинка!

— Ура! Вітаю.

— Дякую.

— Як назвали? Ти ж до останнього не говорила.

Анна усміхнулася. Так, не казала. Не хотіла псувати сюрприз.

— Красивим ім’ям. Ті, які його мають, дуже сильні духом. А ще вони дуже добрі. Я точно знаю. Я назвала дочку Оленою.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дванадцять − 3 =

Також цікаво:

Storie di vita2 години ago

Mio figlio mi ha comunicato la sua decisione durante il pranzo della domenica, senza nemmeno chiedermi se fossi d’accordo.

«Mamma, io e Federica abbiamo deciso di trasferirci da voi. Così sarà più comodo per tutti!» Mio figlio mi ha...

Storie di vita3 години ago

Sono vedova da sei anni e lavoro come commessa in un supermercato vicino a Parma

«Mamma, perché non hai preparato niente per Serena? Lo sai che a quest’ora ha fame!» Mi ha rimproverata mio figlio...

IT3 години ago

Il mutuo di mia sorella e il prelievo che non ho più fatto

Mia moglie mi ha tolto la fiducia con un gesto che non ho visto arrivare, e io ancora adesso, alle...

Storie di vita4 години ago

Era un venerdì sera. Avevo appena finito di sparecchiare quando il cellulare di Roberto, lasciato sul tavolo della cucina, si illuminò.

«Guardo soltanto i profili di altre donne. Mica ti sto tradendo!» Mi disse mio marito dopo ventitré anni di matrimonio,...

IT6 години ago

Il garage di Matteo e il conto che non ho più intenzione di pagare

Avevo diciannove anni quando Simona mi disse che era incinta, in piedi davanti al distributore della Esso sulla statale, con...

IT7 години ago

Sunset Ridge, Quarant’Anni e la Torta di Noci che Ada Non Perse Mai

Per undici anni, mia suocera ha trovato il modo di sminuirmi a ogni festa, compleanno e pranzo della domenica —...

EN8 години ago

The Watch That Went to the Pawn Shop on Fulton Street

The Watch and the Kitchen Table My name is Russell, I'm seventy-one, and I'm the one my sister-in-law blamed for...

EN10 години ago

Silt Road, Forty-Two Miles Away

I called my son-in-law "son" for the first time in the ICU hallway at St. Vincent's, somewhere around three in...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.