Повернення з роботи в осінню темряву: ліхтарі безсилі.

Олена поверталася додому з роботи. Осінь, грязюка, темно… Ліхтарі не рятують ситуацію: освітлюють лише невеличкий простір, а далі пітьма. Олена не любила осінь. А цю особливо. Адже саме цієї осені вона розійшлася зі своїм нареченим. Всього два місяці залишалося до весілля. І тут сталося жахливе: він підняв на неї руку. Це Олена пробачити не могла.

Звісно, він потім вибачався, казав, що навіть не знає, як так сталося. Але запевняв, що це ніколи не повториться.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений, якщо навіть зараз не зрозумів, чому так сталося? – злісно запитала Олена.

— Оленко, ну ти сама мене довела, я просто не втримався. Ну, пробач! Я обіцяю, більше ніколи!

Але Олена не вірила цим обіцянкам. Вдарив один раз, вдарить і вдруге. І, головне, ніякої поважної причини не було. І могла б бути якась образа чи зрада. Але ні, нічого такого. Олена просто сказала, що втомилася, і що він сам може приготувати вечерю. А потім почалися сварки за обов’язки в домі, взаємні образи, а потім цей удар…

Того ж дня Олена зібрала свої речі і повідомила всім, що весілля скасовується. Її батьки жили в іншому місті, але тут у Олени вже була робота і друзі. Правда, житла не було. Вона вже рік жила у квартирі нареченого. Але нічого, згадавши складну юність, вона винайняла маленьку квартиру на околиці міста. Сусіди не найприємніші, зате ціна зовсім її влаштовувала.

З такими думками вона йшла додому по темному провулку, дуже сподіваючись, що ні з ким не зіштовхнеться. До будинку залишалося метрів сто, коли Олена помітила силует людини. І цей силует дивно погойдувався.

“Наркозалежна або хтось психічно нездоровий”, — подумала Олена, намагаючись обійти людину по великій дузі. Зір у Олени був не найкращим, тому вона розгледіла людину лише підійшовши ближче.

Це була молода жінка, яка гойдалася дивно, бо на руках тримала маля. У жовтні холоднувато, а сьогодні взагалі майже до нуля опустилися градуси. Але жінка була вдягнена лише в тонку куртку, а на ногах взагалі тапочки. Та й маля було загорнуте лише в ковдру.

Спочатку Олена хотіла пройти повз. Те, що це жінка з дитиною не виключало, що вона може бути наркозалежною чи психічно нестабільною. Тим паче у такій місцевості.

А потім совість дорікнула Олені за безсердечність. Вона згадала, що байдужість – найгірше з почуттів і, переборовши страх, підійшла до незнайомки.

— Пробачте, у вас все добре? – запитала Олена.

Жінка підняла голову і здивовано поглянула на неї, ніби не помітила, як Олена підійшла.

— Так… все нормально, — швидко відповіла вона, оглядаючи під’їзд.

— Ви не замерзли? На вулиці прохолодно.

Жінка не відповідала, але було видно, що Олена зачепила саму суть. Вона явно замерзла.

— Ви тут живете? – продовжила Олена запитання.

— Так. Я скоро вже додому піду, — спробувала посміхнутися незнайомка з посинілими губами.

Олені слід було б піти, але як тут підеш?

— Я живу в сусідньому будинку, давайте піднімемося до мене, ви зігрієтеся.

Жінка задумалася лише на секунду, а потім кивнула.

Вони піднялися до квартири Олени. І хоча Олена трохи хвилювалася, що жінка може виявитися злочинницею чи гірше, серцем вона відчувала, що сталося в неї щось серйозне.

— Можна я покладу сина кудись? – спитала жінка.

— Звісно. Можна на диван, а я поки чайник поставлю.

Незнайомка з’явилася на кухні через кілька хвилин. Вона все ще стискала і розтискала кулаки, бо вони явно оніміли.

Олена зробила чай і одразу ж подала чашку жінці.

— Дякую, — тихо сказала вона, гріючи пальці.

— У мене є заморожена піца, поставлю її в духовку, — усміхнулася Олена. – Повечеряємо разом.

— Якось незручно… — мовила гостя, не піднімаючи очей.

— Кидайте, я одна все одно її не зможу з’їсти!

Жінка усміхнулася. Вона явно розуміла, що Олена намагається її підбадьорити.

— Дякую вам, — через кілька хвилин промовила вона. – Я й справді дуже змерзла.

— Мене звати Олена, — познайомилася господиня.

— А мене Анна. А сина — Денис.

— Дуже приємно.

Анна більше не здавалася Олені загрозливою. Навпаки, вона виглядала розгубленою і наляканою.

— Що з вами сталося, Анно? – запитала Олена.

Анна зітхнула і відразу почервоніла. Їй було явно соромно.

— Мій чоловік… Він напився, почав мені погрожувати. Потім схопив ножа. Ну я схопила сина і вибігла на вулицю. Не подумайте, — швидко мовила вона, — коли він тверезий, він дуже добрий. Але як нап’ється…

— Анно, таке терпіти не можна, я знаю, що кажу, — тихо сказала Олена. – Мене теж колись ударив наречений, і я пішла. Адже якщо вдарив раз, вдарить іще раз. І хто знає, що в питтій людині на думці? А у вас маленький синочок. Вам треба йти.

Анна сумно усміхнулася.

— Я й сама знаю, та нікуди. Батьки померли, а брат обманом забрав їхній дім. Заощаджень у мене нема, працювати поки що не можу — Дениско зовсім маленький. Друзів близьких у мене нема, та й кому потрібна якась жінка з дитиною. Тому й терплю, щоб син спав у теплому ліжечку. Коли чоловік приходить п’яний, я намагаюся піти з дитиною гуляти. І коли засинає, я повертаюся. Сьогодні ось не встигла вийти раніше…

Олені було дуже шкода Анну. Коли вона сама розійшлася з хлопцем, у неї було багато підтримки. Батьки, друзі. У неї було куди піти, так і робота у неї є. А маленької дитини немає. І так, Олені легко міркувати про те, що потрібно йти. А от куди йти Анні, не зрозуміло. Начебто, є якісь центри допомоги, але не зрозуміло, які там умови.

— Я вже піду, не хочу вам заважати. Мабуть, чоловік уже заснув. Дякую вам величезне, — сказала Анна, поки Олена розмірковувала над ситуацією.

— Зачекайте.

Олена сама не зрозуміла, як прийшла до цієї думки. Мабуть, вона лише трохи заглянула у той жах, у якому живе Анна, і зрозуміла, як їй страшно, боляче і прикро. І їй дуже захотілося допомогти цій нещасній жінці.

Анна з подивом дивилася на Олену. У неї ще був шанс передумати, але вона не скористалася ним.

— Зараз підемо, заберемо твої речі і речі сина, а потім ти житимеш у мене. Справимося. На аліменти подаси, нехай платить. Може, і няню дитині знайдемо, а ти на роботу вийдеш.

— Ні-ні, — перелякано промовила Анна, — я так не можу. Ти ж навіть мене не знаєш.

— Але я знаю, що не можу залишити тебе в біді.

Поки чоловік Анни спав, жінки перенесли всі речі Анни і її сина в квартиру Олени. Так, Анні довелося спати на підлозі, але вирішили подумати про це пізніше. А от Дениса поклали в колясці, яку також забрали.

Коли знайомі Олени дізналися, що вона зробила, то були шоковані. Як це так? Це ж не кошеня підібрати? Але Олена лише махала рукою, мовляв, впораються.

І вони впоралися. Олена і Анна стали найкращими подругами. Після розлучення Анна подала на аліменти, і їх вистачало на утримання сина. Потім, коли синочок трохи підріс, Анна знайшла підробіток в інтернеті, і відразу стало легше. Ще трохи згодом віддала Дениска у приватний дитячий садок, бо в державний такого маленького не взяли, а сама вийшла на роботу.

Тепер їм вистачало грошей, щоб зняти двокімнатну квартиру. Олена стала хрещеною матір’ю Дениса, й він її просто обожнював.

Коли Денису виповнилося три, Олена зустріла чоловіка і невдовзі вони з Анною роз’їхалися. А потім і Анна зустріла молодого чоловіка.

Але їхня дружба не закінчилася. Вони часто бачилися, потім вже і сім’ями здружилися. Життя обох налагодилося, і Анна не переставала говорити про те, як вона вдячна Олені. І що, якби не вона, можливо, Анна б і не вижила.

Анна і Олена вийшли заміж. І у Анни незабаром народилася друга дитина. Дівчинка.

Вона спочатку зателефонувала своєму чоловіку, а потім одразу подрузі.

— Народила?! – хвилювалася Олена. Вона теж була вагітна, але їй належало народжувати лише через три місяці.

— Так! Дівчинка!

— Ура! Вітаю.

— Дякую.

— Як назвали? Ти ж до останнього не говорила.

Анна усміхнулася. Так, не казала. Не хотіла псувати сюрприз.

— Красивим ім’ям. Ті, які його мають, дуже сильні духом. А ще вони дуже добрі. Я точно знаю. Я назвала дочку Оленою.