«Повернула додому… і натрапила на сюрприз, від якого заніміла»

«Я повернула додому… а вдома мене чекав сюрприз, від якого я зовсім остолбеніла»

Оля поверталася до Києва з відпустки — довгоочікуваної, сонячної, наповненої шумом хвиль та запахом сосни. Майже тиждень вона провела у невеличкому курортному селищі на узбережжі Азовського моря. Таксі плавно зупинилося біля її будинку. Вона вийшла, натягла валізи з багажника й пішла до під’їзду.

— Зараз — душ, вечеря й заслужений відпочинок, — думала Оля, піднімаючись сходами на третій поверх.

Та лише вона відчинила двері й увійшла у передпокій, щось всередині перехопило. Повітря у квартирі було іншим. Свіжим, незнайомим. Вона зробила крок уперед… і завмерла. Кімнати наче хтось замінив. Все стало яскравим. Свіжо пофарбовані стіни, нові вікна, переставлені меблі.

— Що тут відбувалося?! — лише промайнуло у неї в голові.

…Оля завжди вважала себе щасливою жінкою. Її чоловік — Олексій — був стриманим, надійним, турботливим. Працював водієм-далекобійником, бував вдома нечасто, але все, що робив, — заради сім’ї. Без шкідливих звичок, із зарплатою, яка дозволяла жити без зайвих турбот. Єдине, чого не вистачало, — його присутності. Вона часто нудьгувала вночі, пригортаючись до подушки й тихо плачучи, коли рейси затягувалися.

Подруги не розуміли її:
— Та ти ж як у санаторії живеш, — сміялася її найкраща подруга Настя. — Менше клопоту, чоловік майже як гість, гроші є… що ще треба?

Але Олі були потрібні не гроші, а плече, голос, просте «я поруч».

Перед відпусткою Олексій пообіцяв, що приїде до неї на пару днів. Речі були спаковані, квитки куплені. Але по дорозі на вокзал їхнє таксі застрягло у пробці. Оля нервувала, боялася запізнитися, а коли вже стояла біля свого вагона, почула за спиною знайомий голос:

— Олю, зачекай!

Вона обернулася — перед нею стояла свекруха, Ганна Петрівна. Схвильована, задихана.

— Ти їдеш, а я до тебе! Дай мені ключі від квартири, — поспішно заговорила вона. — Моя донька з родиною переїде на час, нехай придивляться.

Оля опешила. Квартира хоч і потребувала ремонту, але належала їй з юності. Кожен куток — спогад. Але часу не було. Вона відкрила сумку за квитком, і ланцюжок із ключами сам висковзнув. Свекруха спритно вихопила його:

— Дякую, рідненька! Виручила!

Оля навіть не встигла нічого сказати — потяг рушив.

Під час відпустки її мучили думки. Чоловік так і не приїхав: «машина зламалася», «запчастини затримуються». По телефону він був лагідний, вибачався, надсилав голосові. Оля заспокоїлася. Вирішила — відпочине, набереться сил. Але в голові вертілися образи: та голосна родина свекрухи… діти, галас, безлад…

Коли відпустка добігла кінця, і Оля поверталася додому, вона мовчки готувалася до найгіршого. Але чим ближчим був будинок, тим сильніше калатало серце. В руках — подарунки, в голові — суміш тривоги й надії. Біля під’їзду вона помітила будівельне сміття. «Ну, усе…», — подумала вона.

— Відчинено! — гукнув хтось із квартири.

Оля увійшла… і завмерла. Перед нею стояли — усі: чоловік, свекруха, сестра чоловіка з дітьми… навіть її власні батьки. А за їхніми спинами — зовсім інша квартира. Нові шпалери. Пластикові вікна. Сучасні меблі. А в кутку, під склом, — її старі речі, акуратно збережені.

— Подобається? — Олексій підійшов і обійняв її. — Це наш сюрприз. До п’ятиріччя весілля.

Оля аж скрикнула. Вона ж забула… П’ять років. А він не просто не забув, а подарував їй… оновлений дім.

— Ось де твоя «зламана машина», — скрізь сльози засміялася вона.

— Пробач, інакше сюрприз не вийшов би. Ми всі працювали, намагалися встигнути. Навіть сестра приїхала допомогти.

Оля відчула, як у грудях стиснуло від сорому. Вона думала погане, накручувала. А вони… любили її. Усі разом. По-справжньому.

— Я вас усіх так люблю… — прошепотіла вона.

Подарунки розійшлися по руках. До пізнього вечора у домі панував сміх, запах чаю й радості. А коли рідні розійшлися, Оля подивилася на чоловіка й тихо сказала:

— Якщо комусь колись знадобиться дах над головою — нехай знають, що наш дім завжди відчинений. Для всіх, хто любить нас по-справжньому.

І Олексій, не казА він, не промовивши ані слова, лише міцно стиснув її долоню.