Пробачити, але занадто пізно

“Запізніле пробачення”

— Не смій мені дзвонити! Чуєш? Ніколи більше не дзвони! — Галина Петровна з силою кинула слухавку на старий телефон. Руки тремтіли, сердце калатало так, що вона сіла на табурет біля кухонного столу.

— Мамо, що трапилось? — визирнула з кімнати Соломія, донька. — Хто дзвонив?

— Ніхто, — захрипіла матір. — Ніхто не дзвонив.

Соломія підійшла ближче, побачила зблідле мамине обличчя.

— Мамчику, ти ж вся тремтиш! Що сталося?

— Батько твій знайшовся, — прошепотіла Галина Петровна. — Після стількох літ… Хоче зустрітися, переговорити. Каже, що сумує, що жалкує за всім.

— Тато дзвонив? — Соломія сіла поруч, взяла матір за руку. — І що ж він хотів?

— Щоб я його пробачила. Щоб дозволила прийти. Говорить, що хворий, що лікарі… — Галина Петровна замовкла, зітрáла сльозу. — Пізно, Соломійко. Занадто пізно на це все.

— Мам, розкажи мені врешті, що тоді сталось. Я ж була маленькою, пам’ятаю лиш, що він пішов і більше не приходив.

Галина Петровна встала, підійшла до вікна. За шибкою моросив дощ, й краплі повільно стікали, немов сльози.

— Тобі тоді було сім. Ти питала, де тато, а я не знала, що відповісти. Казала, що в відрядженні, що скоро повернеться. Та я й сама не знала, де він.

— Він що, просто пішов? Без пояснень?

— Не просто пішов. Він… — Галина Петровна стиснула губи. — Він нас зрадив. Мене, тебе, наш дім. В нього була інша сім’я, Соломійко. Інша дружина, інші діти. І він обрав їх.

Соломія мовчала, перетравлюючи почуте. Їй було вже тридцять два, але дитячі спогади про батька були невиразними, наче в тумані.

— Він казав, що кохає нас, — продовжила матір. — Щодня приходив додому, грав з тобою, читав казки. А далі я дізналась, що в нього є ще одна донька, старша за тебе на три роки. І дружина, котра вважає себе законною. Що навіть не знала про наше існування.

— Господи, мамо… Як ти дізналась?

— Дурно вийшло. Він захворів, лежав у лікарні. Я прийшла відвідати, а там сидить жінка з дівчинкою. І та дівчинка гука: «Тату, тату!» — а він обіймає її й цілує. Я тоді зразу все зрозуміла. Стою в дверях, а він мене бачить і блідне. Та жінка, Ярослава, дивиться на мене, потім на нього, питає: «Хто це, Богдане?» А він мовчить. Тільки мовчить.

— І що було далі?

— Розмова була короткою. Ярослава сказала, що вони розписані вже вісім років, що квартира на ній, що донька записана на його прізвище. А я? Я ж була дурна закохана. Ми не розписувались, він казав, що печатка в паспорті нічого не значить, що головне — кохання. Доньку мою записав на своє прізвище, так, та документів у мене не було.

Соломія встала, обняла матір.

— Мамчику, чому ти мені раніше не розповіла?

— Навіщо було тобі знати? Дитинство у тебе й без того нелегке було. Я сама працювала, грошей не ставало, по лікарях з тобою мандрувала, коли хворіла. Думала, виростеш, тоді й розповім. А далі час минав, ти влаштувала своє життя, заміж вийшла. Навіщо старих ран зачіпати?

— А він ніколи не намагався зв’язатися?

— Намагався. Спершу приходив, стояв під вікнами, благав поговорити. Я не відчиняла. Потім листи писав, гроші посилав. Я листи не читала, гроші назад відправляла. Горда була, дурна. Думала, що сама зможу доньку підняти, що такий чоловік мені не потрібен.

— А тепер він знов
Але роки потому, коли сама Оксана стояла біля вікна й дивилася, як її донька прощає чоловікові дрібну провину, вона раптом зрозуміла мамині слова й запалила за батька тоненьку свічку в куточку іконостаса.