Прогулянка Ліди вулицями рідного містечка.

Ліда йшла вулицями маленького рідного містечка. Точніше, рідним, вже більше сорока років, для неї був зовсім інший місто. Той, інший, був величезним і гучним. У ньому життя вирує цілодобово, всюди сяють вогні реклами. Тисячі туристів клацали фотоапаратами, мільйони мешканців поспішали у своїх справах, не піднімаючи очей і не помічаючи краси та історії довкола.

Коли Ліда щойно туди переїхала, вона дивувалася, як можна, проходячи повз Софійський собор, не зупинитися на секунду, не завмерти, захоплюючись його красою. Потім і сама так же бігла, не піднімаючи очі. А коли піднімати? Діти, чоловік, робота. Турботи, клопоти. Влилася у велике місто, стала своєю.

Раділа, що змогла втекти з маленького нудного містечка біля Дніпра. Життя там текло повільно й зовсім не цікаво. У такому містечку можна народитись і померти, жити ж неможливо. От вона й не стала там жити. Подарувала великому місту двох корінних мешканців. Хороші хлопці вийшли.

«Ой, онуки мої приїхали!» – ляскала в долоні бабуся й розставляла руки, щоб обійняти улюблених онуків. Малюки туллися до кругленької й м’якої, що пахне пиріжками бабусі, і обличчя Лідиної мами світилося неймовірним щастям.

Навкруги Віри, мами Ліди, із онуками бігала стара собака й кіт, десь за будинком кричав півень, оповіщаючи, що час забирати яйця. А Лідина мама не могла відпустити онуків, насолоджуючись такою довгоочікуваною близькістю. Як ніби, якщо вона їх відпустить, вони зникнуть.

Тільки сама, ставши бабусею, Ліда зрозуміла, що онуки в сто разів солодші за дітей. Дітей часом треба сварити, а з онуками — тільки святкування. З онуками можна забути про хворі коліна й хоч на хвилину стати маленькою Лідою, у якої все життя попереду. А життя пролетіло дуже швидко, більша її частина була позаду.

Дітей виростила. Тихо і без скандалів розлучилася з чоловіком. Вийшла на пенсію. Пів року тому поховала мати. Написала фарбою на паркані рідного дому «продається» і свій телефон. І ось знайшлися бажаючі купити. Приїхала обговорити угоду. Дай Боже, востаннє приїхала сюди. Нема інших приводів. Могила мами є, та мама пробачить, і родичі за могилою доглянуть. У маленьких містечках чужих могил немає.

Йшла вулицею і несподівано для самої себе милувалася небом, травою, будинками. Ніколи не помічала, який гарний містечко. Будинки всі доглянуті, зелені багато. Ось і знайомі з дитинства зелені ворота. Трохи похилена хвіртка з різьбленою поштовою скринькою. Відкрила її й занурилася в дитинство. Запущений сад зі старими яблунями і грушами зустрів її так, як ніби вона нікуди не виїжджала.

Зайшла в будинок. Пахне мамою. Дивно. Пів року порожній стояв, але ніби мама на ринок пішла півгодини тому. Пройшла в зал. Комод, накритий різьбленою серветкою з фотографіями в рамках. На всіх вона, діти, онуки і правнуки. Скатертина з великими рожевими трояндами на столі. Велика книжкова шафа. Спогади нахлинули.

Згадала, як маленькою тискала курчат у курнику за домом. Згадала, як полола картоплю і бурчала, що дня тут жити не буде, коли виросте. Згадала, як Михайло лазив до неї через вікно в спальню, щоб поцілувати її на ніч. Ох, Михайле, не дочекалася вона його з армії, поїхала підкоряти велике місто. Нерідко про це думала, але заборонила собі шкодувати про зроблене.

Відкрила верхній ящик комода. Гребінець, мамині гребені, намисто з червоного бурштину. Одягла на себе намисто. Подивилася в дзеркало. Гарно! Не модно, ні. Напевно, у модному вироку б засудили. Але їй добре. Як ніби мама по шиї рукою погладила.

Почула якісь крики біля хвіртки. «Ей? Тут хтось є?» — закричав дитячий голос. Пішла до хвіртки. Троє хлопців років п’яти-шести. У одного в руках цуценя. «Здрастуйте, тітонько! А ви що тут робите? Тут же ніхто не живе? Ви, мабуть, злодійка?» — сказав найсміливіший білявий хлопчик із цуценям у руках.

«Ні. Я не злодійка. Я донька Анни Петрівни, яка тут жила. Приїхала ось, дім продавати», – сказала Ліда. «Це ви даремно! Мій дідусь Мишко сказав, що такому домові зносу не буде», – сказав білявий. «А це хто у вас? Як звати?» – запитала Ліда і кивнула на цуценя.

«Це собака. Ми тут їй дім шукаємо. Я її до себе взяв, та дід не дозволяє. Він каже, поїду до батьків, а йому доглядати. А у нього є собака. Він у мене один живе. Бабусю ми поховали торік, тому друга собака йому занадто багато. А куди цю дівати? Ми її біля кар’єра знайшли і бубликом нагодували. Ось ходимо, пристраюємо. Можливо, вам потрібно собаку?» – сказав білявий і всунув цуценя в руки Ліді.

Цуценя було брудним, м’яким і пахло щенячим запахом. О! Як смачно пахнуть цуценята. Щенятам пахне травою, маминим молоком і щастям. Чому щастям? А хіба може бути нещасною людина, яка тримає на руках щеня? Ліда давно забула цей запах. Спочатку у чоловіка була алергія, та й тварин він не любив, а потім якось не до щенят було. Цуценя смішно хрюкнуло і лизнуло Ліду в обличчя.

«Артемко! Відчепись від жінки. Замучив усіх вже з цією собакою», – почулось голос ліворуч. До них підійшов старший чоловік. «Ліда! Треба ж! Приїхала! Мамин дім продавати будеш! Ти мене впізнала? Зовсім ти не змінилася, Ліду, зовсім. Це онук мій Артемко. Артем, відчепися від тітоньки, їй щеня не потрібен, вона тут жити не буде. Вона у нас киянка», – сказав той, в кому Ліда миттєво впізнала своє перше кохання, якого із-за приїжджого хлопця не дочекалася з армії.

Ліда повернулася і подивилася на дім, потім подивилася на Михайла, кинула погляд на щеня і несподівано для себе сказала: «Привіт, Мишко. Ні, я дім продавати не буду. Жалко такий дім. На віки будувався, і щеня візьму. Буду тут жити!».

«От і добре, Лідо. А я тобі допоможу. Там он дах може потекти або ще щось, ти ж пам’ятаєш, де я живу. Приходь, чай поп’ємо. А хочеш, я до тебе прийду. Хочеш, знову через вікно», – сказав Михайло і усміхнувся.

Ліда усміхнулася у відповідь і уткнулася в морду щеня, щоб не було видно, що вона почервоніла. Треба ж, стара баба, а почервоніла, як дівка, яке позорище. Михайло і діти пішли.

Ліда опустила щеня на підлогу і сказала йому: «Підемо змивати напис “продається” з паркану, тому що не продається цей дім. Це мій дім і твій дім. У нас з тобою стільки справ. Скоро канікули, онуки приїдуть. Треба готуватися. І погодься, Мишко зовсім не змінився. Очі ті ж і усмішка». Щеня радісно тявкнуло. Ліда зрозуміла, що вона вдома.