Прогулянка рідними стежками маленького містечка.

Ліда йшла тихими вулицями рідного містечка. Хоча вже понад сорок років її власним домом став зовсім інший величезний і галасливий мегаполіс. Там життя вирувало цілодобово, і яскраві вивіски реклами мерехтіли на кожному кроці. Тисячі туристів клацали фотоапаратами, а мільйони мешканців поспішали у своїх справах, не звертаючи уваги на красу та історію навколо. Ліда, коли тільки приїхала до Києва, дивувалася, як можна пройти повз Софію Київську та не зупинитися на хвилинку, не захопитися красою. Та згодом сама навчилася не дивитись вгору. А коли це робити? Діти, чоловік, робота. Діла, турботи. Вже стала своєю у великому місті, раділа, що вдалося вирватися з маленького провінційного містечка. Життя там здавалося безбарвним і повільним. Селяни можуть там народитися і померти, але жити — ні. Тому вона й не лишилася. Подарувала столиці двох чудових корінних жителів. Прекрасні хлопчаки. “О, онуки мої приїхали!” — заплескала радісно бабуся в долоні, розкриваючи руки для обіймів. Малі хлоп’ята обіймали кругленьку і запашну пиріжками бабусю, а на обличчі Лідиної мами з’являлися ознаки надзвичайного щастя. Довкола носилась стара собака, а віддалік кричав півень, нагадуючи, що пора збирати яйця. Лідіна мама, наче боялася відпустити онуків, насолоджувалась довгоочікуваною близькістю. Здавалось, якщо їх відпустити, вони зникнуть. І тільки, коли сама стала бабусею, Ліда зрозуміла, що онуки — це сотня радостей у порівнянні з дітьми. Дітей треба виховувати, а з онуками влаштовуються свята. З онуками можна забути про болі в колінах і на хвилинку стати маленькою Лідою, у якої все життя ще попереду. Життя ж пролетіло швидко, більша його частина вже минула. Виховала дітей. Спокійно і без скандалів розлучилася з чоловіком. Пішла на пенсію. Півроку тому поховала матір. На паркані рідного будинку написала “Продається” та свій номер телефону. І нарешті знайшлись покупці. Приїхала, щоб обговорити продаж. Можливо, востаннє тут. Інших причин більше нема. Є мамина могила, але вже хтось із родичів підгледить за нею. У маленьких містечках чужих могил не буває. Йшла по вулицях і раптом помітила, яким гарним є містечко, небо, трава і будинки навкруги. З дитинства знайомі зелені ворота, трохи нахилена хвіртка з різьбленою поштовою скринькою. Відчинила її й повернулася в дитинство. Сад із старими яблунями і грушами зустрів її, ніби нікуди вона й не від’їжджала. Пішла до хати. Пахне мамою. Дивно. Будинок півроку стояв порожнім, ніби мати тільки на базар пішла. Зайшла в зал. Комод, накритий різьбленою серветкою, на ньому фотографії в рамках. Всі — вона, діти, онуки та правнуки. На столі скатертина з великими рожевими трояндами. Величезна книжкова шафа. Нахлинули спогади. Пригадала, як маленькою обіймала курчат у курнику за хатиною. Пригадала, як сапала картоплю і бурчала, що дня тут не пробуде, коли виросте. Пригадала, як Михайло лазив до неї через вікно в спальню, щоб поцілувати на ніч. Ох, Михайле, не дочекалась вона його з армії, поїхала підкоряти столицю. Не раз думала про це, але заборонила собі шкодувати про рішення. Відчинила верхню шухляду комода. Гребінець, мамині шпильки, намисто з червоного бурштину. Одягла на себе намисто. Подивилася в дзеркало. Чудово! Не за модою, ні. Можливо, в модному вироку засудили б. Та їй добре. Ніби мама по шиї погладила. Почула крики біля хвіртки. “Ей? Тут хто-небудь є?” — озвався дитячий голосок. Пішла до хвіртки. Троє хлопчиків п’яти-шестирічного віку. У одного в руках щеня. “Доброго дня, тітонько! А що ви тут робите? Тут ніхто не живе. Ви, мабуть, злодійка?” — сказав найсміливіший білявий хлопчик із білястим цуценям на руках. “Ні. Я не злодійка. Я дочка Анни Петрівни, яка тут жила. Приїхала ось, будинок продавати”, — відповіла Ліда. “Це марно! Мій дід Михайло сказав, що такому дому немає зносу”, — настоював білявий. “А це хто у вас? Як звете?” — спитала Ліда, кивнувши на цуценя. “Це собака. Ми їй тут домівку шукаємо. Я її до себе взяв, та дід не дозволяє. Каже, поїду до батьків, а йому доглядай. А в нього вже є собака. Дід живе сам, бабусю ми поховали минулого року, тому друга собака для нього забагато. Куди ж її подіти? Ми її з кар’єру підібрали та вигодували бубликом. Ось ходимо, прилаштовуємо. Може вам потрібна собака?” — запитав білявий, простягаючи цуценя Ліді в руки. Щеня було брудним, м’яким і пахло цуценятком. О! Як смачно пахнуть цуценята. Вони пахнуть травою, материнським молоком і щастям. Чому щастям? А хіба може бути нещасливою людина, яка тримає на руках цуценя? Ліда давно забула цей запах. Спершу у чоловіка була алергія, він їх не любив, а потім просто не до цуценят було. Щеня кумедно хрюкнуло і лизнуло Ліду в обличчя. “Артеме! Не дошкуляй жінці. Усім вже з цією собакою надокучав”, — озвався голос зліва. До них підходив літній чоловік. “Ліда! Невже! Приїхала! Мамин домів продаєш! Ти мене впізнала? Ти зовсім не змінилася, Лідо. Це онучок мій Артем. Артем, не турбуй тітку, їй щеня не потрібне, вона тут жити не буде. Вона у нас тепер киянка”, — сказав той, кого Ліда одразу впізнала. Це була її перша любов — Михайло, якого вона так і не дочекалась з армії. Ліда озирнулася на дім, потім на Михайла, кинула погляд на щеня і несподівано для самої себе промовила: “Привіт, Миша. Ні, не буду продавати дім. Шкода такого дому. Він на віки будувався. Щеня заберу. Житиму тут!” “Оце добре, Лідо. А я тобі допоможу. Там он дах може протекти чи ще щось, ти ж пам’ятаєш, де я живу. Приходь, чаю вип’ємо. А хочеш, я до тебе зайду. Хочеш, знову через вікно”, — сказав Михайло та усміхнувся. Ліда усміхнулась у відповідь і прихилилась до морди щеняти, щоб не видно було, що вона почервоніла. Невже, вже бабуся, а почервоніла як дівча, яке позорище. Михайло і діти пішли. Ліда опустила щеня на землю і сказала йому: “Ходімо стирати напис “продається” з паркану, бо не продається цей дім. Це дім мій і твій. У нас з тобою купа справ. Скоро канікули, онуки приїдуть. Треба готуватись. І згоден, Михайло зовсім не змінився. Очі такі ж і усмішка”. Щеня весело гавкнуло. Ліда зрозуміла, що вона вдома.