Прощання з легендарним котом баби в селі: життя, сповнене перемог і пригод.

У баби Ганни в селі помер кіт. Заслужений був кіт. Багато на його рахунку було перемог над слабкою частиною котячого роду, побитих суперників і впійманих гризунів. Але стареньким вже став котяра, нічого не вдієш. Двадцять років без малого прожив на цьому світі без капітального ремонту.

Загорнула баба Ганна улюбленця в чисту тканину, взяла лопату та понесла за город ховати. Її чоловік, Василь Антонович, возився в кутку двору у погребі: щось там внизу кріпив, ремонтував та тихо лаявся.

Віддавши останні почесті коту-улюбленцю, баба Ганна засипала ямку і вийшла з прогалини. В руках вона несла лопату, перепачкану глиною. Повз проходила сусідка – міська жінка Феодосія.

– Доброго здоров’я, Олександро Миколаївно! – привіталася Феодосія з проформи й запитала: – Що робиш?

– Та ось, – сказала баба Ганна. – Василь мій відмучився, бідолаха. Бог прибрав старенького. Поплакала та за городом його закопала.

Від цієї новини Феодосія враз забула, куди йшла. Ще вчора вона бачила Василя Антоновича в магазині, де дід купував цукор, цигарки і пляшку горілки.

– Не може бути! – сказала вона. – Василь твій помер? Як же так раптово? Я ж вчора його бачила.

– Ага, ще вчора швидким був, – кивнула баба Ганна. – І веселий був увесь день, і оселедець цілий з’їв. Навіть на ліжку з ним увечері пограла…

Очі у Феодосії поволі округлялися.

– А сьогодні зранку зажурився мій Василько, занедужав… – скінчила баба Ганна. – Ліг на лавку, щось пробурмотів – і дух спустив.

Феодосія мимоволі перехрестилася.

– От як буває, – мовила вона. – Був-був Василь – і не стало. А лопата тобі навіщо?

– Та я ж за городом його прикопала, сказано ж! – повторила баба Ганна. – В чисте полотнище загорнула і сховала. І мітку з гілочки поставила, щоб не забути.

Феодосія була міською жінкою й багатьох сільських традицій до кінця не знала. Але їй здавалося дивним, що Ганна ось так просто поховала покійного чоловіка Василя Антоновича за городом, та ще й гілочку встромила, щоб не забути, де він лежить.

– Дбайлива ти, Олександро, не віднімеш! – пробурмотіла Феодосія в сум’ятті. – Пішла і зарила себе! А чи ж не потрібно… ну, хоча б дільничного покликати, щоб факт смерті зафіксував?

Тепер уже баба Ганна подивилася на Феодосію якось дивно.

– Ну ти мочила! – засміялася вона. – Василь, звичайно, був орлом… але хто ж дільничного за такими дрібницями турбує? Міліціонер за кожним Василем не набігається. Давай уже одразу генерального прокурора викличемо?

Феодосія мовчала. Баба Ганна перекинула лопату на інше плече.

– Може, у місті у вас так і заведено, – сказала вона примирливо. – Ви ж усі розумні, трохи що – у вас прокурори, радники, юстиція… А в нас у селі просто. Помер Микола – і годі. Бери лопату й копай. За городом місця багато.

– Та-а-а… – пробурмотіла Феодосія. – Відчуваю, що ще не все знаю про ваше село. Але чому за городом, у бур’яні закопала? А в людському місці поховати – ніяк?

Непонятливість Феодосії почала злити Олександру.

– А куди я з ним, коли околів? – запитала вона сердито. – Не на кладовище ж його з православними людьми класти? Жирно буде. З давніх-давен усіх за городом закопують.

Баба Феодосія обережно присіла на пеньок. На лопату в руках Олександри вона старалася не дивитися. Сильно їй було не по собі, і ноги підкошувалися.

– Ну ти даєш, сусідко, – сказала вона нарешті. – Усіх за городом складаєш! І багато ж у тебе їх, окрім Василя, було?

– Певно, чимало, – задумалася баба Ганна. – До Василя, наприклад, був Михайлик. Норовом м’який, та в душі підступник. Буває, вночі підкрадеться, ляже під боком – а вранці під мною вся простирадло мокре. Ох, била я його! А ще раніше – Сенько… той був слухняний, лагідний. Та теж час прийшов – і помер. Добряче я їх поміняла.

І з розмаху встромила лопату в дерен – мов крапку поставила.

– Тепер всі одним рядком за городом лежать! Василь, Михайлик, Сенько… красунчики мої. Та не біда, мені Тетянка на днях молоденького обіцяє підкинути. Чи на мій вік їх не вистачить?

Невідомо, що подумала Феодосія, бо в цей момент за спиною баби Ганни з’явився дід Василь Антонович – замазаний землею і злий як чорт.

– Смерті моєї хочеш, стара гарбузяко? – закричав на дружину. – Мене там зверху по вуха засипало, а я кричу-горлаю, ворушусь… На силу вибрався, а вона тут пустоплітствує!

Вихопив у жінки лопату і додав:

– Дай сюди інструмент! Чоботи відкопувати піду… та й пляшка теж там залишилася.

Тут тітка Феодосія тихо сповзла з пенька і втратила свідомість. Тому пляшка з погреба дуже знадобилася.