Приборкала зухвалу сестру чоловіка

Вікторія поставила на місце нахабну сестричку чоловіка

— Мама сказала, ресторан підтвердили, — Світлана говорила так, наче не помічала напруги в голосі Вікторії. — І щодо грошей. Ви з Андрієм усе перевели?

Вікторія помовчала декілька секунд, намагаючись підібрати слова, але Світлана вже продовжила:

— Там сума невелика, якщо чесно, я навіть думала додати зі своїх, але знаєте, з моїми витратами… Це ж для мами все, ви розумієте.

— Почекай, — Вікторія все ж перебила її, намагаючись зберегти спокій. — Ми про це не домовлялися. Андрій мені нічого не казав.

— Ой, ну ти ж розумієш, він постійно все забуває, — Світлана засміялася, наче це було найзвичніше діло. — Я йому сказала, що з вас приблизно 40 тисяч гривень виходить. Це ж нормальна сума для такого випадку?

Слова звучали так, наче рішення давно ухвалено, а будь-які заперечення виглядають недоречно. Вікторія стиснула телефон сильніше, відчуваючи, як зростає роздратування.

— Сорок тисяч? — перепитала вона повільно, майже пошепки.

— Так, це я навіть знижку виторгувала! Там і торти, і обслуговування, ти сама побачиш. Мама буде у захваті. Ну все, не напружуйся, я вже дала аванс. Андрій сказав, ви все переведете.

Світлана відключилася, навіть не чекаючи відповіді.

Вікторія продовжувала сидіти, дивлячись на телефон. У горлі ніби застряг грудочок, а в голові одна думка: «І знову ця гра в одні ворота».

***

Увечері на кухні повітря, здавалося, вібрувало, як натягнута струна. Андрій відкрив холодильник, витягнув пляшку квасу і, не дивлячись на Вікторію, пробурмотів:

— Свєтка сказала, ти проти дати гроші на ресторан.

Вікторія застигла.

— Проти? Це вона так сказала? — Вона встала зі стільця, намагаючись тримати себе в руках. — Я що, відмовлялася? Я взагалі нічого не знала, поки вона не подзвонила і не поставила мене перед фактом.

Андрій обернувся і нахмурився.

— Та ладно тобі, вона ж не для себе старається. Мама ж не кожен рік ювілей святкує.

— А нічого, що вона «постаралася» за наш рахунок? Сорок, Андрію! — Вікторія стрималася, не бажаючи кричати, — Сорок тисяч! Це нормально?

Андрій знизав плечима і відвів погляд.

— Ну, це ж мама. Чого ти хочеш? Свєта молодець, все організувала.

Вікторія фыркнула.

— Молодець, звичайно. Але от за чужі гроші молодцем бути легко. І знаєш, Андрію, я не розумію, чому ти просто так погодився. Ми з тобою обговорювали це? Ні. Вона просто вирішила, і ти хитнув головою.

— Та ну перестань. — Андрій махнув рукою і взяв склянку. — Вона ж старається як краще.

— Для кого? Для нас? Для мами? Чи для себе? — Вікторія різко підвищила голос, але тут же знизила тон, щоб не розбудити сина. — Андрію, я більше так не можу. У неї одне: «дайте, переведіть, оплатіть». А потім вона зникає, як ні в чому не бувало.

Він помовчав, розглядаючи вміст своєї склянки.

— Ну що я можу зробити? Вона така. Хочеш, поговори з нею сама.

— Вже, — сухо відрізала Вікторія. — І знаєш, що вона мені сказала? Що це наш обов’язок.

— А ти чого хотіла? Вона одна все тягне. У неї, може, життя складніше, ніж у нас.

— Вона тягне?! — Вікторія не витримала. — Андрію, та вона просто всіх навколо використовує. А ти ще й підіграєш!

Розмова зайшла в глухий кут. Андрій знизав плечима, кинув щось невнятне і пішов у кімнату, залишивши Вікторію наодинці з думками.

***

Наступного ранку Вікторії подзвонили.

— Віка, привіт! Ти не зайнята? — Світлана звучала на диво весело.

— Слухаю, — сухо озвалася Вікторія, готова до нового «діла».

— Слухай, мені допомога потрібна. Я розпочала з однією сусідкою невеликий проект. Інтернет-магазин, ну ти знаєш, які зараз можливості. Так от, мені треба дещо оплатити, а у мене зараз зовсім нічого. Я подумала, ти можеш свою карту дати. Це тимчасово, буквально на пару днів.

Вікторія на секунду застигла, намагаючись переварити почуте.

— Свєта, — голос її став твердим, — ти серйозно? Мою карту?

— Ну так! Що такого? Ти ж знаєш, я акуратно. Все порахую, все поверну, нічого зайвого не витрачу.

— Ні. Це не обговорюється.

На іншому кінці дроту повисла тиша.

— Я не розумію, — голос Світлани звучав вже не так упевнено. — Це ж просто карта. Чому ти мені відмовляєш?

— Свєта, тому що мені дороге моє спокій. І моя карта.

— Віка, ти що, мені не довіряєш? — Світлана наче обурилася, але звучало це більше як чергова маневра. — Ми ж сім’я.

Вікторія стрималася, щоб не сказати зайвого.

— Свєта, давай закінчимо на цьому. У мене справи.

Вона скинула дзвінок, відчуваючи одночасно полегшення і злість. Світлана переходила всі межі.

Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, Вікторія вже знала, що розмова буде складною.

— Андрію, — почала вона спокійно, — твоя сестра знову дзвонила.

Він зняв взуття, не поспішаючи дивитися у її бік.

— І що?

— Вона попросила карту. Мою. Для якогось свого проекту.

Андрій зупинився, дивлячись на неї з подивом.

— І що ти відповіла?

— Що ні, звісно.

— А чому ти не могла просто допомогти? — Він заговорив різко. — Це ж Свєта.

Вікторія повільно зітхнула, намагаючись не вибухнути.

— Андрію, це у вас сімейне – не розуміти різниці між проханням і нахабством? Вона що, не може справитися сама?

— Віка, вона ж не просила мільйони. Ти завжди все так ускладнюєш.

Вона подивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Ускладнюю? Це я ускладнюю? Ти справді думаєш, що так можна вічно?

Андрій помовчав, а потім пробурмотів:

— Їй просто потрібна була допомога, ось і все.

— Ну так, а потім вона зникає, а ми залишаємось розгрібати наслідки.

Він махнув рукою, відмахуючись, і пішов у кімнату.

Вікторія сиділа за кухонним столом, відчуваючи, як щось всередині остаточно ламається. Вона більше не могла терпіти. Світлана не просто втручалася в їхнє життя — вона руйнувала його.

Увесь вечір Вікторія розмірковувала, як покласти цьому край. У голові визрів план: спокійний, розумний і, головне, остаточний.

***

На наступному тижні їх запросили в гості до родини Андрія. Зібралися майже всі: бабусі, дядьки, тітки, двоюрідні брати і сестри. Світлана, як завжди, була в центрі уваги. Вона голосно розповідала, як «вкладається в майбутнє». Вікторія спостерігала за цим спектаклем з спокійним, майже безпристрасним обличчям.

Андрій сидів поруч, помітно нервуючи, наче передчував, що зараз станеться щось неприємне.

— От, — продовжувала Світлана, звертаючись до всіх, — ми з сусідкою запускаємо такий класний проект. Все на свої робимо, самі стараємось, знаєте, як це складно зараз.

Вікторія відкашлялась, щоб привернути увагу.

— Свєта, а нічого, що в твоєму проекті ти намагаєшся використовувати чужі гроші?

Усі за столом завмерли. Світлана навіть не одразу зрозуміла, що це адресовано їй.

— Що ти маєш на увазі? — голос її прозвучав натягнуто.

— Ти попросила у мене карту на «тимчасові витрати». А ще до цього Андрій давав тобі гроші на ремонт машини. До речі, ти ці гроші повернула?

Світлана почервоніла.

— Ну, це все дрібниці. Навіщо виносити їх сюди?

Вікторія не відступала.

— Це не дрібниці, коли ти постійно намагаєшся жити за чужий рахунок.

— Я не розумію, чому ти така зла, — Світлана намагалася усміхатися, але виглядала невпевнено. — Ми ж сім’я.

— Сім’я? — Вікторія підняла брови. — Це не сім’я, Свєта. Що за сім’я, коли ти береш і не віддаєш, а потім ще й ображаєшся, якщо тобі відмовляють.

Усі за столом мовчали. Андрій спробував щось сказати, але Вікторія зупинила його.

— Ні, Андрію. Досить прикривати її. Ми вже витратили на неї купу грошей і нервів. А тепер нехай пояснить, навіщо їй моя карта.

Світлана вскочила зі стільця, стискаючи кулаки.

— Ти просто заздриш, Віка! Я стараюся заради всіх, а ти тільки сидиш і рахуєш копійки.

— Заздрю? — Вікторія усміхнулась. — Тому, що ти звикла обманювати всіх навколо? Не сміши мене.

Світлана хлопнула долонею по столу і вибігла з кімнати.

Андрій встав і подивився на Вікторію з болем в очах.

— Ти навіщо так? Це все-таки моя сестра.

— А ти навіщо їй все дозволяєш? — Вікторія відповіла, не відводячи погляду.

Він нічого не сказав, тільки покачав головою і пішов за Світланою.

Вікторія зрозуміла, що домоглася свого: правда спливла. Але це було схоже не на перемогу, а на поразку. Усі інші мовчали, уникаючи її погляду.

Увечері Андрій не повернувся додому. Він написав коротке повідомлення: «Мені потрібно час, щоб усе обдумати».

Вікторія сиділа на дивані. Вона знала, що вчинила правильно, але щось всередині відмовлялося визнавати це перемогою.