Приходив до нас в офіс хлопець. Ну як хлопець…, дорослий чоловік, 36 років. Але він був особливий.

Був у нас в офісі хлопець. Ну як хлопець…, дорослий чоловік, 36 років. Але він був незвичайний.

Якщо говорити прямо, людина була не дуже розумною від природи. Ну ось зовсім не розумна! Але я його взяв на роботу ще 6 років тому і жодного разу не пошкодував. Найцікавіше, що він знав про свою наївність і не приховував цього. Ба більше, коли прийшов влаштовуватися на роботу, перше, що він мені сказав, була фраза…

– Добрий день! Я не розумний і не приховую цього. Але мені потрібна робота, щоб я міг купувати ліки для мами, вона вже не може працювати.

Це мене трохи здивувало, але я зрозумів, що у нього є проблеми. Але, в принципі, не настільки, щоб не змогти виконувати якісь нескладні завдання. Він мені нагадав героя Дастіна Гоффмана у моєму улюбленому шедеврі, “Людина дощу”. Я одразу зрозумів, хто переді мною, і не хотілося його образити.

– Ви набагато розумніші за більшість людей, які намагаються приховати свій ідіотизм будь-яким способом, але марно. Гаразд, з завтрашнього дня приходьте на роботу.

Із того дня він у нас був як син полку. Так от, 6 років чоловік працював нарівні з усіма. Так, не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний і взагалі, на мій погляд, найкращий працівник з усіх, хто у мене працює. Маму після інсульту поставив на ноги, правда, довелося трохи допомогти з ліками та масажистами, а так, він сам усе робив і жодного разу не поскаржився, що йому важко! Весь офіс його любив і прив’язався до нього, як до рідного! До того полюбили його, що відгодували з 75 кг до 100!)) Ми з ним навіть стали на щось схожими))

Так, відійшов від теми… Позавчора, коли заїхав в офіс після тривалої відсутності, мені помічниця з ходу каже…

– Олег звільняється! Може, ви вмовите його залишитися???! Як ми без нього?!

Я і сам здивувався! Як це звільняється??? Куди??? Чому??? Попросив покликати його в кабінет. Заходить через хвилин 10, голову опустив так, що підборіддя аж на животі. Стоїть, в очі не дивиться…

– Олеже! Що сталося??? Що тебе не влаштовує? Хтось образив? Лише покажи пальцем, звільню пів офісу вмить!

– Ні-ні, що ви, не треба, я їх усіх люблю. Просто… я… це… ну ось…

– Ну не тягни, кажи що потрібно? З мамою проблеми???

– Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися!

І тут я затнувся, як старий комп’ютер! Відразу виникло питання “як це, одружуся?” Але хто я такий, щоб таке питати?? Він така сама людина, як і я сам, і ніщо йому не чуже людське…, але, блін…, якось мене це занепокоїло.

– Справа потрібна, сподіваюся, одружитися хочеш не лише ти, а й потенційна наречена, якщо вона вже є у тебе на прикметі, теж бажає того ж?

– Так, звичайно!!! Вона вже рік запрошує мене до себе, у Швецію! Разом із мамою. Вона мене любить і мою маму!

О господи, щось мені зовсім це не подобається… Хвору людину, аутиста…, у Швецію…, … і маму… Жах якась!

– Напевно хороша дівчина, раз ти збираєшся туди з мамою!

– Вона дуже красива, руда і розумніша за мене! Я зараз вам покажу фото.

І тут він дістає з кишені айфон 7! Ого, думаю, не слабо! Усі ці роки у нього був старий розкладний телефон, який ми марно намагалися у нього відібрати, щоб він пересів на нормальний телефон! І адже новий був у нього Samsung, подарували на День народження його, і моя Sony була Z3, я через пів року новий собі взяв, а цей віддав йому. Але він ніяк не хотів “пересідати” на новий телефон. Ми розуміли, що йому це складно, тому не наполягали. А тут… Айфон… 7!!! Я навіть не встиг поставити запитання, а він мені вже відповідає…

– Це мені Кароліна подарувала і багато фото туди своїх закачала, щоб я не нудьгував…

У цей момент в моїй голові вже кипіла каша з жахливих думок. І я чекав, що на фото виявиться якась розкішна Памела Андерсон із старих постерів. Але те, що я побачив, мене вразило! На фото руда дівчина, з характерними рисами людей з відомим синдромом. Я їх завжди називаю “Світлими людьми”.

Вони ж не винні, що у них одна зайва хромосома. В іншому вони такі ж, як і ми, а в чомусь навіть набагато нас перевершують! В усякому разі вони нас не вважають якимись дурнями лише тому, що у нас на одну хромосому менше! Хоча за логікою речей, вони могли б саме так мислити. Але в житті це дуже приємні і безпечні люди. І, що мені особливо в них подобається, вони завжди усміхаються! Особисто для мене усмішки “Сонячних людей” набагато приємніші за штучні усмішки, які все частіше натягують навколишні нас люди, проклинаючи за спиною нас останніми словами!

– Дійсно, красуня! Тобі пощастило! Якщо все так, як ти кажеш, я без особливого задоволення, як твій керівник, але з великим задоволенням, як людина, відпущу тебе до твоєї красуні! Якщо ти не проти, я зателефоную твоїй мамі, уточню деякі нюанси і куплю вам обом квиток на літак. Ок?

Олег завжди був усміхненим, веселим…, але такого щастя на обличчі я у нього ніколи не бачив! Заради ось цього виразу обличчя я б відправив його хоч у Бразилію, хоч куди і за будь-які гроші! Він заплескав у долоні, як дитина, і сам набрав на своєму айфоні номер мами і дав мені телефон. А найголовніше, чому я завжди вважаю аутистів набагато розумнішими за нас тупішими, він віддав мені телефон і вийшов за двері! І адже знав, що розмова буде про нього, але він розумів і те, що я не зможу толком говорити про нього в третій особі! Ну хто з звичайних людей вчинив би так само?! Так ніхто, навпаки стояли б над душею і намагалися б усе почути! Унікальні люди! Розумні! Тактовні!

І чому б їм не бути щасливими, як навколишні??? Я більше скажу, такі люди набагато щасливіші у сім’ях, ніж ми з вами, тому що вони не вміють брехати, не вміють кричати один на одного, але вони вміють любити і бути вірними!

І хто з нас розумніший, а хто дурніший??? Сподіваюся, висновок очевидний!))

І так, з його мамою ми поговорили, виявляється, вона вже прекрасно знає ту дівчину і немає приводу для сумнівів і…, завтра, тобто вже сьогодні о 8 ранку я везу свого колишнього працівника і його маму в “Бориспіль”, а о 11.25 вони вилітають до Стокгольма. Вони будуть щасливі всі разом, а я буду щасливий тут один за них усіх! Але в березні, якщо нічого не зміниться, я полечу теж у Стокгольм женити свого найкращого і найпозитивнішого працівника!

Коли ти дивишся на цих людей, тобі не шкода нічого, ні часу, ні грошей, ні зусиль, аби хоч якось зробити їхнє життя кращим! А потім дивишся навколо і бачиш тих, хто твою доброту приймає за слабкість і намагається насипати бруд в душу, дивишся на них і вже не бачиш, бо вони для тебе ніщо, порожнеча, їх для тебе не існує! Але хороших людей більше. Саме тому цей дрантузний земний шарик ще крутиться…

Піду заварю тазик кави, щоб не заснути і не проспати аеропорт!