Привіт! Я був впевнений, що наша зустріч неминуча…

Минуло вже років з тих пір…

Рік тому Дмитро їхав додому з роботи та раптом побачив її. Поки шукав розворот, повертався назад — вона вже зникла. З того часу, коли насувалися нудьга та спогади, він приїжджав сюди, сидів у машині й чекав, що знову побачить її. Уявляв, як вийде й скаже: «Привіт! Яка несподіванка…»

Вчилися в одному класі. Звичайна дівчина, нічого особливого — хіба що відмінниця. Він не звертав на неї уваги. Тоді йому взагалі не подобалася жодна дівчина. Стільки років разом у школі — всі однокласниці стали майже рідними. Як можна закохатися, скажімо, у сестру? Та ніяк. Є і є. З хлопцями дружив — це зовсім інше. З кимось із дівчат спілкувався більше, з кимось менше. А її не помічав.

Попереду маячили ЗНО. Раніше Дмитро ставився до оцінок спокійно, а тепер почав хвилюватися. Мати мріяла, щоб він після школи вступив на юридичний, став адвокатом, як батько, який раптово помер два роки тому від серця.

Адвокатом бути Дмитро не хотів. Мріяв про програмування, сучасні технології, штучний інтелект. А для університету та роботи потрібна математика.

Вчитися вже набридло. Але університет — не школа. Тут ти розумієш, навіщо вчишся, а не просто отримуєш знання «на всяк випадок».

Богдан Іванович, вчитель математики, на початку уроку нагадав:

— Сьогодні контрольна. Оцінка за неї буде піврічною. Не важливо, що було раніше.

Ті, хто вчився добре, напружилися. А ті, хто знав математику погано, раділи — з’явився хоч і слабкий, але шанс виправити ситуацію.

Приклади Дмитро вирішив швидко, а ось із задачею застряг. Час добігав, а він ніяк не міг зрозуміти рішення. Нервував, думав, у кого б списати. Попереду сидів товстун Ковальчук — навряд чи допоможе, але Дмитро все ж постукав ручкою по його спині. Той навіть не озирнувся.

Позаду сиділа відмінниця Олеся Шевченко. Від неї допомоги чекати не варто — ніколи не підказувала.

Поруч — друг Валерко. Теж не геній математики. Дмитро сунув йому свій листок, але той відмахнувся — «сам не встигаю».

На сусідньому ряду сиділа Галушка і розв’язувала той самий варіант. Але в нього й думки не було до неї звертатися. Вона в нього була закохана — потім не відчепишся.

Богдан Іванович пройшов повз, схрестивши руки за спиною. Високий, худий, у сірий костюм — нагадував Дмитру журавля. Він зупинився біля Ковальчука, подивився у його зошит, похитав головою і піш далі.

До кінця уроку залишалося зовсім мало. Раптом по спині Дмитра легенько постукали.

Він обернувся — на нього дивилася Олеся. «Давай», — прошептала губами. Дмитро швидко передав їй свій листок із невирішеною задачею. Богдан Іванович вже йшов до них.

— Коваленко, уважніше. Знайди помилку, — вчитель постукав пальцем по зошиту сусіда.

У цю мить на плече впав невеликий папірець. Дмитро схопив його — внизу олівцем було написано рішення. Він швидко переписав, почав стирати олівцеві сліди. Тінь вчителя впала на парту. Серце завмерло — чи побачив? Але в цю мить дзвінок.

— Здаємо роботи, — сухо сказав Богдан Іванович.

Дмитро з полегшенням поклав зошит у стіпку і вийшов у коридор.

— Дякую. Ти мене врятувала, — сказав він Олесі, коли та вийшла.

— Та годі. У нас один варіант, мені не складно було.

Ось так нік не очікував, що мовчазна відмінниця Олеся допоможе. Ніколи не підказувала, а тут раптом…

Після уроків Дмитро чекав Олесю біля школи.

— А як ти зрозуміла, що я не вирішив задачу? — йшов поруч.

— Ти вёртівся та нервував.

— Боявся, що трійку отримаю.

— На юрфак будеш вступати? — спитала Олеся.

— Звідки знаєш? Ні. Мати, звичайно, мріє. Але я хочу на програміста.

— Наші мами разом працюють.

— Не знав…

Вони йшли, обмінюючись звичайними фразами.

— Галушка за нами йде, — раптом сказала Олеся. — Впивається в тебе очима.

— Знаю. Докучає. А ти куди вступатимеш?

— У мед.

— Лікуватимеш дітей?

— Так.

Він здивувався. Не міг подумати, що сувора Олеся хоче стати лікарем.

Біля її будинку він раптом запропонував:

— Поясни задачу. Якщо на ЗНО трапиться — ти ж не допоможеш.

Вона дістала зошит, почала пояснювати. Схилились над сторінкою, ледь не торкаючись головами. Дмитро відчув, як тонка пасмо її волосся ковзнуло йому по щоці — наче полум’я пройшло.

— Зрозумів? — підняла на нього очі.

Між довгими віями світилися золотаві цяточки. Він дивився на неї, наче вперше.

— Ні… — зізнався. — Слухай, підемо в кіно?

Вона розсердилась, заховала зошит.

— Я тут пояснюю, а ти… — і зникла у під’їзді.

— А я згодна в кіно, —Він стояв на тому самому місці, дивлячись на зачинені двері, і знав — колись вона повернеться, адже кохання, справжнє кохання, не закінчується ніколи.