Привіт! Я завжди вірив, що наша зустріч обов’язкова…

Відтоді, як минулого року Тарас випадково побачив її, повертаючись з роботи, він не міг забути цього обличчя. Він шукав поворот, розвертався, але вона вже зникла. Тепер, коли накривала туга, він їхав сюди, сидів у машині й чекав, що побачить її знову. Уявляв, як вийде й скаже: «Привіт! Як несподівано…»

Вони вчилися в одному класі. Звичайна дівчина, нічого особливого, хіба що відмінниця. Тоді йому взагалі ніхто з дівчат не подобався. Стільки років разом — вони всі стали майже родичами. Як можна закохатися у сестру? Не виходить. З хлопцями дружив — це зовсім інше. Щодо неї — навіть не помічав.

Попереду маячили ЗНО. Раніше Тарас не переймався оцінками, але тепер почав хвилюватися. Мати мріяла, щоб він вступив на юридичний, як його батько, який раптово помер два роки тому від серця.

Але Тарас не хотів бути адвокатом. Його вабило програмування, новітні технології, штучний інтелект. Для університету потрібна була математика.

Вчитися набридло. Але університет — не школа. Тут ти знаєш, навіщо вчишся. Не просто для галочки.

Роман Іванович, вчитель математики, на початку уроку нагадав: сьогодні контрольна.

— Яку оцінку отримаєте, таку й за півріччя поставлю. ЗНО близько, звикайте.

Ті, хто вчилися добре, напружилися. Ті, хто погано знали предмет, раділи — з’явився шанс виправитись.

Приклади Тарас розв’язав швидко, а ось задача висіла. Час підганяв, а він не міг зрушити з місця. Він постукав ручкою по спині сусіда — того, що сидів попереду. Той навіть не обернувся.

Позаду сиділа відмінниця Олена Шевченко. Від неї допомоги не чекав — ніколи не підказувала.

Поруч — друг Валерко. Теж не геній. Тарас підсунув йому свій листок, але той відмахнувся.

На сусідньому ряду сиділа Бондарчук — вона розв’язувала той самий варіант. Але до неї звертатися не хотілося — вона була в нього закохана, потім не відчепиться.

Роман Іванович пройшов повз, склавши руки за спину. Високий, худий, у сірому піджаку, він згинався, наче журавель. Зупинився біля сусіда, похитав головою й пішов далі.

Залишалися хвилини. Раптом — легкий стукіт по спині.

Тарас обернувся. Олена дивилася на нього. «Давай», — прошепотіла губами. Він передав їй листок із задачею. Вчитель наближався.

— Чуєш, знайди помилку, — постукав Роман Іванович по парті сусіда.

У цю мить на плече впав листочок. Тарас схопив його, переписав розв’язок і затер сліди олівця. Тінь вчителя впала на стіл. Серце впало. Але пролунав дзвінок.

— Здаємо роботи, — сказав Роман Іванович.

Тарас вийшов у коридор.

— Дякую, — сказав він Олені.

— Та ну. У нас один варіант.

Ніколи б не подумав, що мовчазна відмінниця допоможе. А тут… Мимо пройшла Бондарчук і вбила його поглядом.

Після уроків Тарас чекав Оленю біля школи.

— А як ти зрозуміла, що я не розв’язав?

— Вертівся. Нервовий був.

— На юрфак збираєшся?

— Звідки знаєш? Ні. На програміста.

— Наші мами разом працюють.

— Не знав…

Вони йшли, обмінюючись нікчемними фразами.

— Бондарчук за нами йде, — раптом сказала Олена. — Вона в тебе закохана.

— Знаю. Набридла. А ти куди?

— До медінституту.

— Вау. Лікувати дітей?

— Так.

Він здивувався. Не міг уявити сувору Олену Шевченко педіатром.

Ось і її будинок. Зараз піде, і до нього підійде Бондарчук.

— Поясни задачу. Раптом на ЗНО трапиться…

Вона дістала блокнот, почала пояснювати. Вони схилилися, майже торкаючись головами. Тарас відчув, як його щоку обпалила вибилася прядь її волосся. В животі занило.

— Зрозумів? — підняла на нього очі.

У проміннях сонця у її зіницях мерехтіли золоті цятки.

— Ні, — зізнався він. — Підемо в кіно?

— Я тут пояснюю, а ти… — Олена сердито сховала блокнот.

Перш ніж він осяяв, вона зникла у під’їзді.

— А я піду, — поруч пролунав голос Бондарчук.

— Відчепися, — буркнув Тарас.

Наступного дня він знову чекав її.

— Знову задачу? — насмішливо.

— Ні. Ти мені подобаєшся.

Олена подивилася на нього. Навкруги галасували молодші класи, але він бачив лише її.

— Ходімо.

— Куди?

— У кіно. Ти ж запрошував.

Він побіг додому за грошима. Бабуся нагодувала борщем і дала тисячу гривень.

Через п’ятнадцять хвилин він стояв біля її під’їзда.

Так почалася його перша любов.

Після школи Тарас вступив на програміста. Олена — до медінституту. Бачилися рідко. Цілувалися до запаморочення. Після другого курсу зібралися з класом на дачі. Олена не приїхала.

Вночі, коли всі спали, хтось притулився до нього.

— Тихо… — прошепотіла Бондарчук.

ВІ коли через роки він зустрів її знову, з дитиною за руку, він зрозумів — ніщо не закінчується, якщо серце ще пам’ятає.