Роки новорічних свят за наш кошт

Наближався Новий рік. Останні п’ять років велика родина мого чоловіка збиралася в нас удома для святкування. Всі ці роки саме на мене був покладений обов’язок підготувати святковий стіл і забезпечити нічліг для всіх. Як додатковий «бонус», я ще й прибирала за всіма та мила гори посуду після застілля.

Цього року я вирішила діяти інакше. Заздалегідь попередила родичів, що кожен має принести із собою вже готові страви. Зі свого боку я пообіцяла підготувати кілька закусок та салатів. Покупку продуктів також поділила між усіма, аби кожен щось придбав.

Під час розмови з колегами я поділилася своїм планом. Вони лише розуміючи кивали головами, а моя подруга Галя прямо заявила, що такі зміни навряд чи сподобаються моїм родичам, і, мабуть, ніхто не захоче руйнувати зручні для них традиції.

І ось настав цей день — 31 грудня. Я солодко виспалася, спокійно поснідала, випила каву і, не кваплячись, взялася готувати кілька страв. Тим часом чоловік прибрав у квартирі. Потім я спокійно вирушила до ванної кімнати, щоб навести собі лад.

Однак уже по обіді мені зателефонувала свекруха. Її перше питання було, що я смачненького приготувала, а слідом за ним — чи буде більше страв, бо цього ж, мовляв, замало для великого застілля. Я чесно відповіла, що очікую на інших із частуваннями, адже саме так домовлялися.

На тому кінці лінії запанувала мовчанка. Потім свекруха, переборовши обурення, прошипіла, що Нового року, мабуть, не буде. Вона нічого готувати не планувала, а зараз уже пізно щось починати. Та й узагалі, через хвилювання у неї розболілася голова, і вона залишиться вдома із мігренню.

Я терпляче попросила її подумати ще раз, адже всі гості прийдуть із частуванням і ми матимемо накритий стіл. На це вона відповіла категорично: ніхто не прийде, і даремно я на когось чекаю. Ну, що ж… Даремно так даремно.

За наступні дві години відзначилися й інші члени родини — телефонували та скаржилися, що нічого не готували. Адже вони були впевнені, що раз їх запросили в гості, то все вже має бути готовим. А тепер їм доведеться похапцем щось придумувати, і в такому разі яка вже радість кудись їхати? Вони вирішили святкувати вдома. Рідний брат чоловіка, до речі, навіть не подзвонив, аби відмовитися.

Ми з чоловіком вже подумали, що хоча б він із сім’єю приїде і не з порожніми руками. Проте годинник відбивав уже дев’яту вечора, а дзвінків не було. Врешті вони з’явилися — веселі, усміхнені, з собою привезли торт.

Дружина брата вибачилася за те, що більше нічого не приготували, але згадала, що вони схопили шампанське та фрукти, аби хоч щось привезти до новорічного столу.

Я їх заспокоїла, мовляв, усе гаразд. У нас є олів’є, канапки з червоною ікрою, запечене м’ясо, а ваш торт гарно завершить вечір. Зараз зробимо чай, і ніхто не залишиться голодним у цю ніч.

На їхніх обличчях була паніка:
– Тільки салати, канапки та м’ясо на вечерю? На всіх?!

– Не на всіх, – спокійно відповіла я. – Ми домовлялися, що стіл будемо накривати разом. Я ж чекала, що ви привезете готові страви.

Через пів години вони вже стрімголов тікали з нашого дому. На цей раз «мігрень» настигла дружину брата.

А ми залишилися вдвох — лише зі стравами, які самі приготували. Чесно кажучи, це був найкращий Новий рік у моєму житті: я не бігала затуркана, не витрачала всіх сил на підготовку для невдячних людей, і вперше в житті святкувала спокійно.

Стіл після вечері прибирати було легко — посуду й справді лишилося негусто. А першого січня я змогла спокійно й солодко виспатися. Мій чоловік підтримав мене та теж залишився задоволений: він нарешті зрозумів, що його рідня багато років поспіль святкувала Новий рік за наш рахунок. Вони розважалися, а працювали ми.

От і все. Ми нікому не відмовляли, лише запропонували змінити формат, рівномірно поділивши обов’язки. Але ніхто не захотів. Це вже їхнє рішення.