Самотня старість матері чотирьох дітей

Материнство — найвищий дар, та водночас і найтяжче випробування. Коли ми стаємо матерями, віддаємо себе цілком: здоров’я, час, молодість, мрії… Та жодна з нас не знає, як згодом діти віддячать за це. Чи будуть поряд, коли прийде старость? Чи приголублять турботою, коли сили покидатимуть? А чи залишать — з тими самими спогадами, світлинами та болем, який не заглушити жодними ліками.

Ганна Михайлівна Коваленко все життя крутилась, як білка в колесі. Працьовита, мовчазна, вона сама виростила четверо дітей після того, як чоловік загинув у автокатастрофі. Сталось це, коли молодшій ледве виповнився рік. З тих пір поруч не було жодного чоловіка. Не тому, що не кликали — просто серце її назавжди було зайняте дітьми. Вони стали її сенсом життя.

Ганна працювала без вихідних, бралася за будь-яку підробіток: мила підлоги у дитячому садку, торгувала на ринку, в’язала на замовлення. Все заради дітей. Собі нічого зайвого не купувала — носила одні й ті ж чоботи по кілька зим, забувши про манікюр та театри. Усе життя — аби її діти були ситі, одягнені, освічені.

Старша донька Оксана закінчила медичний університет, потім відбула до Німеччини — спочатку інтернатура, потім постійна робота. Там вийшла заміж, народила двоє дітей. Тепер у неї свій дім, своя родина, своє життя. Ганні лише надсилає листівки на свята та іноді фото в месенджері. Дзвонить рідко. Завжди зайнята. Ганна розуміє. У своїй спосіб пишається.

Два сини — Ігор та Тарас — живуть у Львові. Місто не так далеко, але відстань тут ні до чого. Телефонують раз на місяць, у гості не їздять. Усе несподівано, усе клопоти. Ганна довідується про їхні справи від сусідів, іноді з соцмереж. Не скаржиться. Радіє, що в них усе добре.

Молодша, Марія, довго жила з матір’ю. Після школи, інституту, а потім вийшла заміж і переїхала до іншого міста — у чоловіка там була квартира від бабусі. Ганна дуже сумувала: саме Марія була поруч найдовше. Вона хоча б телефонує частіше, але… між словами відчувається: поспішає, не зовсім встигає, квапиться назад у своє доросле життя.

Ганна вже давно не виходить із дому. Серце дає про себе знати, ноги набрякають, тиск скаче. Сама до магазину ледве дотягує, готує щось просте. Іноді продукти приносять сусіди. А частіше допомагає Надія Петрівна — її стара подруга. Саме вона водила Ганну по лікарях, оформляла ліки, викликала швидку, коли ставало зовсім погано.

Діти… Вони ніби є, але водночас — як би їх і нема. Ганна не звинувачує їх. Мабуть, вона сама зробила їх такими — самостійними, відчуженими. Не навчила просити допомоги, бо сама все життя справлялася сама.

Нещодавно Марія пропонувала забрати матір до себе, але її чоловік різко заперечив: каже, і так тісно, незручно, старесеньким треба до пансіонатів. Слово за слово — і тему закрили. Ганна й не наполягала. Не хотіла бути тягарем.

Тепер її дні однакові. Вранці — молитва, таблетка, чашка чаю. Потім телевізор уполовині голосу, в’язання, полив квітів. І знову тиша. Зрідка — дзвінок від Надії, візит санітарки. І щовечора — надія. Ану ж завтра хтось із дітей приїде. Постукає у двері, принесе пиріг, сяде поруч, візьме за руку…

Іноді вона бере до рук старий фотоальбом. Там — її діти. Маленькі, смішні, любі. Там — вона молода, гарна, з ясними очима. Там — життя, яке вона віддала без остачі.

Ганна не сердиться. Не нарікає. Лише каже:

— Я їх усіх люблю. Завжди чекатиму. Поки серце б’ється — надія не вмре.

І лише сам Господь знає, скільки ще днів їй суджено чекати — і чи побачить вона колись усіх своїх дітей за одним столом.