Щастя на відстані витягнутої руки

Щастя в долонях

Соломія вдивлялася у дзеркало: видовжене обличчя, великий гострий ніс, тонкі губи, а очі холодні, світло-сірі. Ну чому ж вона народилася такою негарненькою? Лише волосіє радували — чорне, густе. Вона носила довгу чубку аж до самих вій.

— Ти в батька. А він був гарнюном, інакше я б не закохалася. Кавказьке коріння, — заспокоювала мама. — Дорослішатимеш, зрозумієш, що в тебе витончена краса. Не всі оцінять, звісно.

Батька Соломія не пам’ятала. Він пішов із сім’ї, коли їй не було й двох років. Пам’ятала дядька Юру — веселого балакуна з червоним обличчям. Він підкидав її до стелі й сміявся. Завжди приходив із цукерками, пряниками чи якоюсь дешевою іграшкою. Соломія любила, коли вона маленькою залазила йому на коліна і вдихала його запах. Мама казала, що це запах дорогих сигар і коньяку. Мама здавалася з ним щасливою. Досі Соломія пам’ятала той аромат і вважала його запахом справжнього чоловіка.

Коли Соломія підросла, вона запитала маму, чому вони не одружилися.

— Він був одружений. Мав сина, — у голосі мами, навіть через роки, чулася туга.

Потім був дядько Вітя. Але його Соломія сама вигнала. Від нього пахло шкарпетками й бензином. Він був невисоким, худим, з картопляним носом і відвислою нижньою губою, через що рот постійно був напіввідкритий. Опущені куточки очей робили його обличчя сумним. Посміхався він рідко. Завжди приходив із пляшкою вина чи горілки й шоколадкою.

— Яка ж вечеря без вина? Для настрою та розвантаження після важкого дня, — говорив він, бачачи незадоволений погляд дванадцятирічної Соломії.

Спочатку мама пила мало, а потім звикла. Сама почала купувати пляшку на вечерю. Якщо дядько Вітя не приходив, мава пила одна й плакала на кухні. Соломія вже не маленька, розуміла: якщо так піде далі, мати спиється остаточно.

Одного разу, коли мами не було вдома, вона підійшла до дядька Віті й прямо запитала:

— Дядьку Вітю, а ви одружений?

Він зніяковів, заморгав.

— А ти звідки знаєш?

— Ідіть до дружини зараз же, — різко сказала Соломія.

— Ти що це розкомандувалася, пташко? Я до мами прийшов, а не до тебе.

— Значить, і до мене. А ви мені не подобаєтесь. Або підете, або я розповім все вашій дружині, — насупила брови Соломія.

Чи злякався він, чи ні, але більше дядька Віті вона не бачила. Мама плакала, пила і чекала.

— Годі. Якщо не перестанеш пити, я піду з дому, чуєш? — погрожувала Соломія, забрала пляшку й вилила у раковину.

Мама ридала, звинувачувала доньку, що через неї не змогла влаштувати особисте життя. Але пити перестала. Колись яскрава рудоволоса красуня приваблювала чоловіків. Із віком краса згасла, густе волосся пореділо й посікло. Чоловіки все рідше з’являлися в їхньому будинку, на радість Соломії, а потім і зовсім зникли.

Після школи Соломія вступила до педагогічного інституту.

— З твоєю зовнішністю — саме те, — злобно сказала якось мати.

З Дмитром Соломія познайомилася на фестивалі «Студентська весна». Він одразу почав за нею доглядати. З ним було легко, цікаво, надійно. Дмитро не поспішав, не намагався поцілувати. Соломія звикла, що він завжди поруч.

На другому курсі, соромлячись, він зробив їй пропозицію. Соломія відповіла, що ще рано думати про шлюб, вони студенти, на що вони житимуть?

— Дурниця. З твоєю зовнішністю та характером тобі важко буде знайти чоловіка. Погоджуйся, а то засидишся в дівках, — зітхала мама. — Спокійний, не п’є, з інтелігентної родини… Що тобі ще треба? Не будь дурною.

І Соломія погодилася. Після скромного весілля молодята оселилися в Дмитра, у маленькій квартирі з крихітною кухнею, тісними передпокоями й тонкими стінами. Два роки тому його батько помер від інфарту, і Дмитро не хотів залишати маму саму.

Вночі Соломія не могла розслабитися, знаючи, що за стіною спить мати Дмитра й усе чує. Тому вони робили все швидко й тихо. У таких умовах Соломія навіть не думала про дітей. Вранці вона соромливо відводила очі.

Мати на маленькій кухні була господинею, і це всіх влаштовувало. Коли Соломія намагалася допомогти, та казала, що вдвох тут не розвернутися, що молода дружина ще встигне наваритися, а поки нехай не заважає — їй у радість доглядати за сином і невісткою.

Грошей не вистачало, на дві стипендії та мамину пенсію не проживеш. Дмитро влаштувався охоронцем на склад, працював дві ночі через дві. Соломію це влаштовувало. Вона мріяла, що після інституту вони поїдуть до Києва заробляти. Більшість так і робили. Але Дмитро категорично відмовився. Не хотів залишати маму саму.

Навіть коли мати їздила на кілька днів доА через рік Соломія і Дмитро вже сміялися над своїми побоюваннями, тримаючи на руках маленьку донечку, і знали, що щастя — це не про простір, а про любов, яка вміщається навіть у найменшій кімнаті.