Щастя в тіні чорного

Орина сиділа надворі крамниці й спостерігала за суєтою. Автобуси під’їжджали, визираючи пасажирів, люди поспішали кудись, а вона мусіла вирішити — що з листом, що прийшов учора. Чорний конверт із золотою облямівкою дві доби на столі, а вона не наважуваться розкрити.

“Мам, ти чого завмерла як статуйка?” Андрій увірвався до хати, шугонув рюкзак у кут. “Знову зажурилась? Годі, давай обід, а то як вовк голодний.”

“Їж, їж,” зітхнула Орина, не повертаючись. “Котлети в холодильнику, підігрій у мікрохвильовці.”

Син зупинився посеред кімнати, придивляючись. Щось у матерій позі було надто напружене. “Що трапилось? — підійшов ближче. — Ти виглядаєш… начебто не своя.”

“Нічого особливого,” Орина повернулася до нього. “Лист прийшов. От і думаю — розкривай чи ні.”

“Який лист? Від кого?”

“Від нотаріуса. З Києва.”

Андрій нахмурився. Листи від нотаріусів рідко добро віщували. Або борги, або суди, або ще якісь клопоти. “А що там у ньому може бути? — обережно запитав він.

“Не знаю. Може, тітка Соломія щось лишила. Вона ж у Києві останні роки жила, мала хатку. Та ж ми взагалі не бачилися, вже років зо десять.”

Орина встала, пішла у кухню. Лист лежав там, наче глузував із її вагань.

“Мам, та давай вже відкриємо? — Андрій узяв конверт. — Що гірше — знати правду чи ні?”

“Гіршого багато що буває,” проворкотала мати. “Раптом там зобов’язання, її борги. Не треба мені клопоту на голову.”

“А раптом навпаки — щось хороше?” Андрій вже хотів розірвати конверт, але мати спинила його жестом.

“Постривай. Дай подумати.”

Та думати було ні про що. Тітка Соломія була Орині двоюрідною сестрою, вони у дворі разом виросли, та долі давно порозходилися. Соломія поїхала до столиці одразу за інститут, там вийшла заміж, працювала у якомусь науковому товаристві. Дітей не мало, чоловік давно помер. А Орина лишилася у рідному містечку, народила Андрія, чоловіка рано поховала, працювала у садочку вихователькою.

Востаннє бачились на дідусевих похоронах — й справді років десять тому. Тоді Соломія здалася їй чужою, столичною пані у дорогому пальті, що зверхньо дивилася на провінційних родичів.

“Та добре, відкривай,” зважилася Орина. “Але якщо щось погане — я ж казала.”

Андрій акуратно розкрив конверт, дістав кілька аркушів. Пробіг очима — і присвистнув. “Мам, тут написано, що тітка Соломія заповіла тобі квартиру у Києві.”

“Що? — Орина ледь не випустила чашку. — Яку квартиру?”

“Двокімнатну, на Оболоні. І ще банківський рахунок…” Андрій перегортав сторінки, очі розбігалися. “Мам, тут солідна сума.” Орина сіла на стілець — ноги раптом були як ватні.

“Не може бути. Ми ж майже не спілкувалися. За що мені таке?”

“А тут записка від неї. Ручкою.” Андрій подав матері невеличкий листок.

«Ориночко, якщо ти це читаєш — мене вже нема. Знаю, ми віддалилися, й я багато винна. Усе думала: ще багато часу попереду, встижу з родиною порозумітись. Але час закінчується несподівано. Бажаю, щоб моя хата дісталась тобі. Ти завжди була доброю, жила заради інших. Пора подумати й про себе. Твоя Соломія».

Орина кілька разів перечитувала записку, не вірячи. Сльози самі котилися по
Стоячи біля вікна й дивлячись, як діти грають у снігу, Галина з посмішкою подумала, що навіть у темному нотаріальному конверті може ховатися щастя, яке подарувало їй Катерина — цю довгувату путь до нового життя, сповненого сонячних ранків у Києві та теплих вечорів з Михайлом Семеновичем.