Connect with us

З життя

Щастя, знайдене у любові: історія, сильніша за зраду

Published

on

Як Оленка з Марійкою щастя знаходили: казка про кохання, міцніше за зраду

Ой, діти, підіть ближче, розповім вам історію, що в серці моїм, як стара колискова, дзвенить. Сиджу я тут, у будинку для літніх, плету шкарпетки, а думки, мов птахи, літають у минуле. Рідні мене сюди відправили, кажуть, спокій потрібен, а я лиш перебираю спогади, наче намистини. Ця оповідь про мене, Олену, і мою донечку Марійку, про те, як доля навчила нас, що таке справжнє щастя.

Було це давно, коли я ще дурною була, думала, що кохання це назавжди. Зустріла я Юрка високий, очі, як зірки, слова медом солодкі. Закохалась, як у казці, вірила, що разом світ перевернемо. Побрались, і незабаром я завагітніла. Юрко світився: «Син буде, Оленко! Спадкоємець мій!». Вже й шампанське купив, і мріяв, як той син світом керуватиме. Я сміялась, гладила живіт, уявляла, як ми втрьох гулятимемо парком, як справжня родина.

Але народилась дівчинка. Тихенька, ніжна, місячним сяйвом обвіяна, з очима, як волошкове поле. Назвала я її Марійкою бо вона, як світанок, у моє життя заглянула. А Юрко не прийшов. Ні в пологовий, ні на виписку. Мовчить, наче й не було його. А його мати, пані Людмила, ще й ножа в серце встромила: «Дівчина? Віддайте в дитбудинок, навіщо вона вам?». Я слухала, а сльози самі котились. Як так можна? Це ж моя кров, моє серце!

Повернулась я додому сама. Марійку до грудей притиснула, сумку на плече і в нікуди. Жити з Юрком я не могла, а батьки мої далеко були. Оселились ми у тітки Наді, у старій комуналці. Кімнатка мала, стіни тонкі, але затишна. Тітка Надя, хоч і буркотіла іноді, серце мала щире. То чаю гарячого налиє, то каші зварить, то Марійку погодує, коли я на роботу йшла. «Не сумуй, Оленко, казала. Бог бачить твої сльози, пошле вам долю». І я вірила, бо інакше не витримала б.

Жили ми злиденно. Вдень я в кіоску працювала, газети й цукерки продавала, а вночі офіси прибирала підлоги, вікна, столи. Руки грубіли, спина боліла, але коли Марійка сміялась, коли її пальчики мене торкались, біль минав. Вона була моїм світлом, моєю надією. Про Юрка не запитувала мала ще, але відчувала, що мамі важко. Я намагалась не плакати при ній, хоч ночами подушка від сліз мокріла.

Минуло пять років. Марійка вже в садочок ходила, косички я їй плела, а сама думала: як так вийшло, що чоловік, який клявся у вічній любові, нас покинув? Та життя не чекало треба було годувати дитину, платити за житло. Тітка Надя допомагала, як могла, і я їй за це вдячна до гробу. Вона казала: «Оленко, родичі не ті, хто кровю звязаний, а ті, хто в біді підтримає». І це була правда.

Одного дня йду я з роботи, втомлена, аж бачу біля нашого будинку чорний мерседес стоїть, сяє, як у казці. А поруч Юрко. Постарішав трохи, але той самий годинник блищить, костюм дорогий. І хлопчик біля нього, років чотирьох, як дві краплі на нього схожий. Побачив він мене і зблід, як стіна. Марійка моя, смілива, питає:
Мамо, хто це?

Юрко впяв в неї очі, мов зачарований. Бо ж це його дочка, та сама, від якої він утік. А тут двері машини відчинились, і вискочила його нова у шубі, як у кіно, губи, як у ляльки, голос пронизливий. «Юро, хто ці жебраки?» кричить. Хлопчик їй підтверджує: «Тату, поїхали, вони смердять!».

У мене все в грудях стислося, але я голову підняла. Взяла Марійку за руку і пішла. Повільно, гордо. Бо ми не жебраки, ми родина. Юрко хотів щось сказати, але не наважився. І добре. Бо що він міг? Вибачитись? Пізно, друже, пізно. Двері, які сам зачинив, не завжди відчиняються.

Дома пахло варениками тітка Надя приготувала. Марійка сіла вечеряти, а я їй косу розчісувала. Питає вона: «Мамо, хто той дядько?». А я відповіла: «Людина з минулого, донечко. Нам без нього краще». Вона кивнула, бо в її пяти роках було більше мудрості, ніж у Юрка за все життя.

А про нього я потім чула від сусідів. Казали, сидів він у ресторані, коньяк пив, у вікно дивився. Може, зрозумів, що справжнє щастя проміняв на блиск і гроші. Але час назад не повернеш. Його нова, кажуть, недовго з ним була знайшла багатшого. А хлопчик той, син його, ріс самотнім, бо Юрко не до дітей йому б лише гуляти.

Марійка моя виросла гарною. Вчилася добре, в університет пішла, тепер працює, мені допомагає. Про Юрка ми не згадували немає про що. А я, хоч і в будинку для літніх, не жалкую. Бо знаю: ми з Марійкою вистояли. Не тому, що сильні, а тому, що

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − десять =

Також цікаво:

З життя5 хвилин ago

The Fairy Godmother By Year Six, it was clear that Lisa Goodwin was destined to become a wonderful …

The Fairy By the time I was in Year 6, it was already obvious that Lizzie Brookes would make an...

З життя6 хвилин ago

I Told My Husband to Invite His Mother Over for Dinner—Little Did I Know I’d Leave My Own Home That …

Saturday, 8th June Today is the day I realised not every house is truly a home, and sometimes, the greatest...

З життя1 годину ago

I’m 27 and living in a home where I constantly apologise for simply existing – and the worst part is…

Im twenty-seven, living in a house where every day I apologise for simply existing, and the worst partmy husband calls...

З життя1 годину ago

“The Further Apart, the Closer at Heart… ‘You know what, my dear grandson? If I’m such a problem…

The Further Away, the Closer I Feel… “You know what, my dear grandson! If Im truly that much of a...

З життя2 години ago

From Bad Luck to Best Friends: How a Hapless Kitten Named Clumsy and a Hopelessly Unlucky Chihuahua …

My wife is driving our dog to the vet, and shes beginning to suspect shes made a terrible mistake. Now,...

З життя2 години ago

I don’t know how to write this without it sounding like cheap drama, but this is truly the boldest t…

I’m not quite sure how to tell this story without it sounding like some cheap melodrama, but what happened remains...

З життя3 години ago

A Little Girl Walked into a London Café: Hungry and Alone, She Reached for Leftovers—But What the Wa…

So picture this: theres this little girl named Sophie, shes eight, and honestly, shes been through quite a bit for...

З життя3 години ago

Sitting on the Kitchen Floor Staring at a Keychain That Feels Foreign: Yesterday, It Was My Car. Tod…

Sitting on the kitchen floor, I stared at a keyring as though it belonged to someone else. Only yesterday, it...