З життя
Щоб уникнути ганьби, вона вийшла за горбатого… Та коли він прошепотів їй у вухо, вона опустилась на коліна…

Щоб уникнути ганьби, вона погодилася жити з горбатим чоловіком Та коли він прошепотів їй на вухо своє прохання, вона присіла від несподіванки
Васильку, це ти, рідний?
Так, мамо, я Пробач, що так пізно
Голос матері, тремтячий від тривоги, долинув із темноти сіней. Вона стояла в потертому халаті, з свічкою в руці ніби чекала його цілу вічність.
Сину мій, де ж ти блукав аж до пізньої ночі? Небо вже чорне, як вікно в пекло, а зорі світять, немов очі вовків
Матусю, ми з Тарасом вчилися. Підготовка до школи Я й не помітив, як час минув. Пробач, що не сказав. Ти ж і так мало спиш
А може, до дівчини бігав? раптом примружила вона очі. Чи не закохався часом, га?
Мамо, годі тобі! засміявся Василь, знімаючи постоли. Я не з тих, кого дівчата чекають під вишнею. Хто на мене подивиться горбатий, з руками, як у мавпи, та з головою, ніби бурян нестрижений?
Але в її очах блиснув біль. Вона не сказала, що бачить у ньому не потвору, а сина, якого виростила серед злиднів, у холоді й самоті.
Василь справді не був вродливим. Зріст ледве досягав пяти стоп, спина зігнута, руки довгі, мов у павича, майже до колін. Голова велика, з кучерями, що стирчали, як у соняшника після дощу. У дитинстві його кликали «чудовиськом», «лісовиком», «мавпою». Але він виріс і став більшим, ніж просто людина.
Вони з матірю, Ганною Іванівною, приїхали до села, коли йому було всього десять. Втекли з міста від злиднів, від сорому: батька забрали, мати зникла. Залишилися вони вдвох. Двоє проти всього світу.
Не жилець твій Василько, воркотіла баба Параска, позіхаючи. Піде, як роса на сонці.
Та Василь не зник. Він вчепився у життя, як коренець у скелю. Ріс, дихав, боровся. А Ганна жінка з серцем із сталі та руками, зморщеними від печі пекла хліб для всього села. По дванадцять годин на день, рік за роком, поки сама не впала.
Коли вона злягла, більше не підводячись, Василь став і сином, і дочкою, і лікарем, і кормильцем. Він мив підлогу, варив борщ, читав уголос старі календарі. А коли вона померла тихо, як осінній вітер він стояв біля труни, стиснувши кулаки, і мовчав. Бо сліз у нього вже не лишилося.
Та люди не забули. Сусіди принесли хліб, дали теплі кожухи. А потім несподівано до нього почали заходити. Спочатку хлопці, що цікавилися радіо. Василь працював у радіовузлі лагодив приймачі, виправляв антени, паяв дроти. У нього були золоті руки, хоч і незграбні здалік.
Потім почали приходити дівчата. Спочатку просто посидіти, випити чаю з медом. Потім залишатися довше. Сміятися. Говорити.
І одного разу він помітив: одна з них Оксана завжди йде останньою.
Ти не спішиш? спитав він, коли всі вже розійшлися.
Мені нікуди, тихо відповіла вона, опустивши очі. Мачуха мене ненавидить. Брати грубі, злі. Батько пє, а я для них зайвий клопіт. Живу у подруги, але й там не надовго А в тебе тихо. Спокійно. Тут я не почуваюся самотньою.
Василь подивився на неї і вперше в житті зрозумів, що може бути комусь потрібен.
Живи в мене, просто сказав він. Мамина кімната пустує. Ти будеш господинею. А я я нічого не попрошу. Ні слова, ні погляду. Просто будь тут.
Люди зашепотіли. Обговорювали за спиною:
Ну й парочка! Горбун і красуня? Це ж сміховина!
Та час минав. Оксана прибирала, варила юшку, усміхалася. А Василь працював, мовчав, піклувався.
І коли вона народила сина, весь світ перевернувся.
На кого він схожий? питали в селі. На кого?
А хлопчик, Іванко, дивився на Василя і казав: «Тату!»
І Василь, який ніколи не думав, що стане батьком, раптом відчув, як щось тепле розкривається у грудях ніби маленьке сонце.
Він учив Іванка лагодити двері, ловити рибу, читати по складах. А Оксана, дивлячись на них, казала:
Тобі варто знайти жінку, Васильку. Ти ж не один.
Ти мені як сестра, відповідав він. Спочатку тебе заміж віддам. За доброго, працьовитого. А потім подивимось.
І такий чоловік знайшовся. Молодий коваль із сусіднього села.
Зіграли весілля. Оксана поїхала.
Та одного разу Василь зустрів її на дорозі і сказав:
Хочу попросити Віддай мені Іванка.
Що? здивувалася вона. Навіщо?..
Я знаю, Оксанко. Коли народжуєш дитину все змінюється. Але Іванко він же не твій рідний. Ти забудеш про нього. А я я не зможу.
Я не віддам його!
Я не забираю, тихо відповів Василь. Приїжджай у гості, коли захочеш. Просто дозволь йому жити зі мною.
Оксана задумалась. Потім
