Шкарпетки мого сина: історія з дірками

**Дірчасті шкарпетки мого сина**

Коли мій син Олесь із невісткою Олесею завітали до мене на вечерю, я, як завжди, накрила стіл на всі боки: борщ, деруни, сало, салат — усе, що він так любить. Але коли Олесь роззувся в передпокої, я аж очі витріщила: на обох його шкарпетках роззявлялися дірки, з яких нахабно визирали пальці! Я завмерла, мов гріпнута. Невже це мій син, якого я виховувала, одягала, вчила доглядати за собою, носить таке лаття? І де, прошу, були очі його дружини? Розумієте, це вже занадто! Я досі не можу заспокоїтися після цього видовища, і мені треба виговоритися, інакше просто розірвусь від обурення.

Я, Марія Василівна, все життя старанно працювала, щоб Олесь ні в чому не відчував потреби. Шила йому сорочки, купувала найкращі чоботи, навіть коли доводилося себе стримувати. Він виріс, став інженером, одружився з Олесею — дівчиною, яка тоді здавалася мені ладною й господарньою. Вони живуть у своїй хаті, обидва працюють, усе, здавалося б, гаразд. Я не втручаюся в його життя, але іноді запрошую на вечерю, щоб побачитися, пригостити домашньою їжею. І ось, на тобі, – вражена видом його шкарпеток! Це ж не просто дірки, це крик про допомогу, сигнал, що в їхньому домі щось пішло не так.

Все почалося, коли вони ввійшли до хати. Я, як завжди, метушилася, розставляла тарілки, підігрівала котлети. Олесь зняв черевики, і я косила поглядом на його ноги. Спочатку подумала, що мені здалося: не може бути, щоб мій син, завжди охайний, ходив у латаному. Але ні, це були шкарпетки, які, здавалося, пережили кінець світу — дірки з боків, місцями зовсім зношені, а пальці так і визирали, наче просилися на волю. Я завмерла, а ложка так і випала з рук. Олеся, помітивши мій погляд, усміхнулася: «Ой, Маріє Василівно, це він сам, я йому сто разів казала нові купити». Сам? А ти, серденько, куди дивилася?

За вечерею я не могла зібрати думок. Дивилася на Олеся, який із задоволенням уплітав борщ, і думала: як так вийшло? Я ж виховувала його не для того, щоб він ходив, як жебрак. А Олеся сиділа, балакала про роботу, ніби нічого не сталося. Я не втрималася й сказала: «Олесю, сину, що це в тебе за шкарпетки? Це ж сором!» Він зніяковів, знизав плечима: «Мамо, ну годі, просто старі, не встиг викинути». Не встиг? А Олеся додала: «Маріє Василівно, він сам їх одягає, я ж не стежу за його гардеробом». Не стежиш? А хто ж має доглядати за чоловіком, як не дружина?

Я намагалася стримуватися, але всередині кипіло. Після вечері, коли Олеся пішла до вітальні, я тихо спитала Олеся: «Сину, у вас що, грошей на шкарпетки немає? Чи прання некому?» Він лише махнув рукою: «Мамо, не починай, усе в порядку. Просто не помітив». Не помітив? Та ці дірки видно з Місяця! Хотіла поговорити з Олесею, але побоялася, що вона знову віджартується. Тоді я пішла до шафи, дістала нові шкарпетки, які купила Олесю на День народження, і сунула йому: «На, візьми, надінь, а то дивитися боляче». Він усміхнувся, подякував, але я відчувала — йому байдуже.

Відпустила їх додому, але не могла заснути. В голові крутилося: як так? Олеся, звісно, працює, втомлюється, але хіба це виправдання? Я в її віки й працювала, і за домом доглядала, і за чоловіком, і за дитиною. А вона що, не може кілька пар шкарпеток у пральку кинути чи нові купити? У магазині їх повно, на будь-який гаманець! Невже зараз модно ходити у латаному? Згадувала, як Олеся завжди акуратна, з манікюром, а мій син — у шкарпетках, які ось-ось розваляться. І це не просто шкарпетки — це символ! Символ того, що їй, мабуть, байдуже на чоловіка.

Наступного дня я подзвонила подрузі, Ганні, щоб виговоритися. Вона вислухала й сказала: «Марусю, це не твоя справа. Вони дорослі, самі розберуться». Дорослі? А хто ж тоді подбає про них, якщо Олесь ходить, як жебрак? Галя додала: «Може, Олеся не вважає це своїм обов’язком. Зараз жінки інші». Інші? Я не проти, нехай працюють, кар’єру будують, але елементарна турбота про чоловіка — це що, теж застаріло? Я не вимагаю, щоб вона щодня борщ варила, але ж шкарпетки можна й починити!

Я вирішила поговорити з Олесею. Зателефонувала, запросила на чай, без Олеся. Сказала: «Олесю, вибач, що втручаюся, але як ти можеш допустити, щоб Олесь у такому ходив? Це ж твій чоловік». Вона здивувалася: «Маріє Василівно, він дорослий, сам вибирає, що носити. Я йому сто разів казала нові купити». Дорослий? А ти, значить, не бачиш, що він у дірках ходить? Я натякнула, що дружина має слідкувати за таким, але вона лише усміхТа й досі сиджу й думаю: чи то сучасні норми такі, чи просто моя невістка полінувалася показати Олесю, що він – її турбота.